Чому нацисти пощадили Лемберг

Виживання Львова, відомого тоді як Лемберг, протягом Другої світової війни є одним із найвражаючих історичних парадоксів міста. Сьогодні він є значною мірою неушкодженим центральноєвропейським мегаполісом, архітектурні шари якого свідчать про століття політичних та культурних перетворень. Однак його виживання не є лише результатом милосердя чи випадковості. Швидше, це результат складного набору стратегічних, адміністративних та ідеологічних обставин в умовах мінливої нацистської окупації Галичини. Щоб з'ясувати, чому німці не знищили Лемберг, потрібно пильно звернути увагу на цілі окупації, відносну короткочасність німецького контролю та контрастні долі інших міст, які зазнали навмисного руйнування.

Відправною точкою є політичний контекст східної Галичини у 1941 році. Коли Німеччина розпочала операцію «Барбаросса» та захопила Лемберг у Радянського Союзу, місто було включено до складу Генерал-губернаторства, а не до безпосередньо анексованих східних територій. Цей адміністративний вибір мав значення. Генерал-губернаторством керував цивільний апарат Ганса Франка, а не колонізаційна влада під керівництвом СС, яка діяла далі на схід. Хоча окупація була жорстокою, а єврейське населення Лемберга було піддано знищенню, саме місто сприймалося як актив, який слід експлуатувати, а не як поле бою, яке слід зрівняти з землею. Його інфраструктура, промисловість та транспортні сполучення служили цілям окупантів. Лемберг був логістичним центром на лініях постачання Вермахту на схід; руйнування підірвало б ту саму кампанію, на якій були зосереджені Гітлер та його генерали.

Забудоване середовище міста також мало такий характер, що робило масове руйнування контрпродуктивним. Лемберг не був укріпленою фортецею на кшталт Варшави, Кенігсберга чи Бреслау. Йому бракувало оборонних ліній, які могли б спонукати Гітлера видати наказ про «оборону», згідно з яким гарнізонам було наказано боротися до останньої вулиці, незважаючи на втрати для цивільного населення. Вермахт не підготував Лемберг до тривалої оборони та не вважав його ключовим для виживання на східному фронті. Коли хід війни змінився і німецькі війська відступили, їхнім пріоритетом став відступ, а не апокаліптичний опір. Відсутність наказу про фортецю усунула один із найпоширеніших факторів, що сприяли навмисному спустошенню, що спостерігалося в інших місцях.

Ще одним фактором був хронологічний. Німці окупували місто лише три роки, з червня 1941 по липень 1944. Протягом більшої частини цього періоду вони розраховували утримувати Східну Європу на невизначений термін. Їхній ідеологічний проект для Галичини полягав у безжальній германізації та демографічній інженерії, а не у створенні тимчасового плацдарму, приреченого на згоряння. Місцева адміністрація, громадський порядок та економічна експлуатація вимагали функціонуючої міської інфраструктури Лемберга. Будівлі захоплювали, а не підривали; придатні для використання майстерні, житлові будинки та культурні заклади реквізували або перепрофілювали. Там, де німецька влада руйнувала, вона знищувала життя, а не каміння.

Відступ 1944 року ставить ще одну загадку. Чому німці не зруйнували Лемберг, коли вони відступали перед Червоною Армією? Частково відповідь криється у внутрішньому краху командної злагодженості в останні місяці окупації. Німецькі війська в Галичині перебували під сильним тиском, страждаючи від логістичного хаосу та стратегічної плутанини. Відступ був швидким, і Вермахту бракувало ні часу, ні ресурсів для реалізації масштабних планів знесення. Інженерні підрозділи, необхідні для систематичного руйнування, або були відсутні, перевантажені іншими завданнями, або зосереджені на підриванні мостів і залізниць, а не на зрівнюванні великого міста. Більше того, Лемберг не був призначений для «випаленої землі» в масштабах, які іноді трапляються в Білорусі чи східній Польщі, де партизани та фронтові рухи створили умови, сприятливі для карального спустошення. Німецьким військовим просто бракувало можливостей і, можливо, бажання витрачати енергію на проект, який не приніс би їм жодної тактичної вигоди.

Існує також більш тонке, ідеологічне пояснення. Лемберг займав неоднозначне місце у нацистському світогляді. Хоча він знаходився на схід від традиційного німецького культурного кордону, він все ж був містом зі значними австро-угорськими архітектурними слідами. Багато нацистських чиновників розглядали Лемберг не як символ слов'янського опору, а як місце, яке колись належало цивілізованому центральноєвропейському простору. У приватному листуванні деякі адміністратори оплакували занепад цієї колишньої перлини Габсбургів за часів радянської влади. Це почуття не перетворилося на доброзичливість і не врятувало населення міста від геноциду та репресій. Але, можливо, це сприяло відсутності запалу до зрівняння міської структури. Лемберг не розглядався як той ідеологічно ворожий місто, який нацистська фантазія приберегла для знищення.

Слід порівняти долю Лемберга з долею Варшави. Столицю поляків систематично знищували після повстання 1944 року, акту, зумовленого ідеологічною люттю, каральними намірами та бажанням знищити символ національного непокори. За часів німецького правління у Лемберзі подібного повстання не було. Опір існував, але не досяг масштабу чи символіки, які могли б викликати подібну реакцію. Нацистська політика в регіоні була зосереджена на етноциді, а не на знищенні міст. Німці винищували громади, а не намагалися стерти з лиця землі місто, яке, на їхню думку, мало корисну адміністративну та економічну цінність.

Отже, причини фізичного виживання Лемберга численні. Серед них відсутність фортечного порядку; корисність міста як логістичного та адміністративного центру; порівняно короткий термін німецької окупації; хаос німецького відступу; та ідеологічні особливості, крізь які нацисти дивилися на Галичину. Жоден з цих факторів не відображає жодної міри стриманості чи співчуття. Німці спустошили людську основу Лемберга: його єврейське населення було майже повністю знищене; його польське та українське населення зазнало жорстоких репресій; його інтелектуальне життя було обезголовлене арештами та стратами. Камені міста вижили, але його народ пережив жахи, такі ж великі, як і будь-де під нацистським правлінням.

Однак збереження каменів має значення. Старе місто Львова з його ренесансними фасадами, брукованими площами та бароковими церквами пропонує сучасному відвідувачу видиму безперервність, порушену в багатьох інших європейських містах. Ця безперервність — не дар окупантів, а наслідок випадкових і часто випадкових моделей війни. Лемберг не був зруйнований, тому що його не обрали для знищення, тому що окупанти мали інші пріоритети, і тому що кінець настав надто швидко та надто хаотично, щоб німці могли втілювати свої більш нігілістичні імпульси. Таким чином, його збереження є нагадуванням про те, що міські долі Другої світової війни були сформовані як особливостями окупації та відступу, так і всеохоплюючою жорстокістю режимів, що брали участь у війні.