Фінансування революції дронів в Україні: аргументи на користь спільних інвестицій із Заходом

Швидке становлення України як світового лідера в технології бойових безпілотників змусило її союзників задуматися про те, чи може країна, що перебуває у стані війни, бути одночасно новатором і виробником у великих масштабах. Українські стартапи та волонтерські колективи створили сімейства безпілотних літальних апаратів, починаючи від одноразових барражуючих боєприпасів з видом від першої особи і закінчуючи ударними безпілотниками великої дальності, здатними перетинати Чорне море. Однак найсерйозніша перешкода зараз полягає не стільки у винаходах, скільки в індустріалізації. Внутрішні потужності обмежені нестачею безпечних об'єктів, постійною загрозою ракетного нападу Росії та обмеженнями доступу до капіталу. Для переходу від тисяч до десятків тисяч одиниць на місяць потрібні фінансові механізми, які виходять за межі власних можливостей України.

Однією з нових моделей є партнерство із західними урядами за принципом «технології за фінансування». Це відображатиме попередні моделі оборонної співпраці: Україна пропонує доступ до унікальних перевірених на полі бою конструкцій, тактик та інтеграції програмного забезпечення, тоді як Сполучені Штати чи європейські держави надають капітал, безпечне виробниче середовище та гарантовані ланцюги поставок компонентів. Фактично, Україна стає дослідницькою лабораторією демократичного світу, а столиці країн НАТО постачають ливарні заводи. Такі домовленості вже існують у зародковій формі, як-от спільні підприємства, які збирають українські планери із західною електронікою, але масштаби можна розширити до програм державного рівня.

Логіка переконлива. По-перше, українські фірми мають перевагу в часі: їхні розробки щодня перевіряються на практиці проти російських систем ППО, що дає дані, які жоден західний полігон не зміг би відтворити. Цей ефект «бойової лабораторії» означає, що українські інновації часто на покоління випереджають більш бюрократичні західні системи закупівель. По-друге, західні уряди стикаються з політичними перешкодами, пояснюючи виборцям, чому їхні оборонні бюджети повинні повністю фінансувати вітчизняні проекти безпілотників без доведеної бойової ефективності. Партнерство з Україною дозволяє уникнути цього, закріплюючи інвестиції в перевірених системах з успішним досвідом.

Фінансування може мати кілька форм. Однією з моделей можуть бути прямі гранти від західних міністерств оборони українським стартапам за умови передачі технологій та спільного виробництва за кордоном. Іншою є створення багатонаціональних консорціумів, подібних до Airbus або MBDA, де акціонерний капітал розподіляється між українськими фірмами та західними промисловими гігантами, кожен з яких доповнює сильні сторони. Третій шлях лежить у структурованих позиках або гарантіях, що надаються такими установами, як Європейський інвестиційний банк або Міжнародна корпорація фінансування розвитку США, що безпосередньо пов'язані з розширенням можливостей українських безпілотників у ланцюгах поставок НАТО. У кожному випадку угода однакова: масштабування коштів західних платників податків та зменшення ризиків; українська винахідливість забезпечує інтелектуальну власність.

Ризики однаково очевидні. Україна повинна остерігатися позбавлення свого інтелектуального капіталу таким чином, що це залишить її залежною від іноземних виробників. Тому чіткі договірні рамки є важливими, що визначатимуть права експорту, ліцензійні збори та захист інтелектуальної власності. Західні партнери також вимагатимуть гарантій захисту переданих технологій від шпигунства чи перенаправлення. Більше того, масштабування виробництва за кордоном ризикує уповільнити постачання на українську лінію фронту, якщо втрутяться бюрократичні експортні процедури або політика союзників. Ці небезпеки підкреслюють необхідність гібридних моделей, коли частина виробничих потужностей зберігатиметься на українській землі, розосереджуватиметься та закріплюватиметься, тоді як більші заводи за кордоном задовольнятимуть як безпосередній український, так і довгостроковий попит союзників.

Існує прецедент. Під час Другої світової війни Велика Британія передала Сполученим Штатам радар, реактивний двигун та досвід у розшифровці кодів в обмін на величезні виробничі потужності. Під час холодної війни відбувався подібний обмін через Атлантику в ядерних та аерокосмічних дослідженнях. Революція безпілотників в Україні може виявитися еквівалентом двадцять першого століття. Польща, країни Балтії та Чеська Республіка вже заявили про готовність розмістити в собі пов'язані з Україною виробничі потужності безпілотників. У Вашингтоні комітети Конгресу обговорювали нові асигнування, спеціально виділені на спільну з Києвом розробку безпілотників. Ці дебати відображають визнання того, що те, що починалося як імпровізовані інновації в майстерні, стало центральним елементом сучасної загальновійськової війни.

Зрештою, можливість західного фінансування розробки українських безпілотників ґрунтується на взаємного визнання: Україна не може самотужки задовольнити масштаби виробництва, необхідні для війни, тоді як Захід не може дозволити собі відставати в галузі, яка визначає сучасне поле бою. Тому угода є одночасно стратегічною та моральною. Ділячись своїми технологіями, Україна забезпечує засоби для підтримки своєї оборони; фінансуючи та виробляючи у великих масштабах, Захід отримує не лише зброю для безпосередньої боротьби України, але й частку в майбутньому воєнних дій. Це партнерство, яке, якщо його розвивати обережно, може виявитися таким же вирішальним для безпеки ХХІ століття, як і трансатлантичний обмін технологіями минулого століття.