Про імперії та свободи: місце України в історії європейської свободи

Щоб зрозуміти сучасну боротьбу України, потрібно розглянути її в довгій, часто жорстокій історії європейської свободи. Україна не є нещодавнім приходом на сцену свободи; вона є водночас і фронтиром, і тиглем випробувань. Протягом століть великі імперії Європи — Польсько-Литовська, Габсбурзька, Османська та Російська — стикалися на її землі. Вона терпіла їхню окупацію, вбирала їхні культури, чинила опір їхньому контролю, а часом і використовувала їхнє суперництво, щоб забезпечити собі моменти автономії.

Таке історичне становище дало Україні парадоксальну спадщину: вона сформована імперською спадщиною, але водночас натхненна глибоко вкоріненою традицією місцевого самоврядування та опору централізованій тиранії. У 2025 році, коли вона бореться за виживання проти поновленої російської агресії, роль України в історії європейської свободи стає чітко вираженою — не як вигнанця, а як хранителя цінностей, викуваних століттями боротьби.

Степовий кордон та ідея свободи

На початку модерної епохи географія України була одночасно і прокляттям, і благословенням. Її величезні, відкриті рівнини не пропонували природних оборонних бар'єрів, але породжували громади, які цінували мобільність, автономію та військову майстерність. Козацький Гетьманат, що виник у XVI та XVII століттях, був, мабуть, найяскравішим вираженням цієї прикордонної свободи. Козаки не були демократами в сучасному розумінні, проте їхня рада — рада воїнів — втілювала форму колективного прийняття рішень, незвичну для епохи абсолютних монархій.

Гетьманщина існувала в умовах делікатного балансу між конкуруючими державами. Вона по черзі об'єднувалася з Польською Короною, Кримським ханством та Московією, то протистояла їм. Ця мінлива дипломатія, народжена необхідністю, культивувала політичний інстинкт використання імперського суперництва для прагнення до самоврядування. Такі інстинкти залишаються помітними в сучасній зовнішній політиці України: балансування альянсів, отримання гарантій безпеки та пошук впливу в рамках більших геополітичних структур.

Імперська тінь

З кінця 18 століття більша частина України потрапила під контроль Російської імперії, тоді як Галичина на заході стала частиною Габсбурзької монархії. Імперські системи, що керували цими територіями, були надзвичайно різними.

• За царської влади українська культура була пригнічена, мова маргіналізована, а політичне життя підпорядковане автократичному правлінню.

  
  

• За часів Габсбургів, хоча й залишалися імперськими, місцеві установи в Галичині користувалися обмеженою автономією, а україномовним виданням та політичним організаціям дозволялося процвітати.

Ці розбіжні досвіди створили розкол історичної пам'яті. На заході ідея свободи була пов'язана з юридичними правами, політичною організацією та поступовим національним пробудженням. На сході свобода визначалася чіткіше, протиставляючись автократичній державі — свобода як опір, а не реформа. Напруженість між цими традиціями продовжує формувати політичну культуру України.

Революція та національні прагнення

Розпад імперій після Першої світової війни дав Україні швидкоплинну можливість здобути незалежність. Між 1917 і 1921 роками низка урядів — Центральна Рада, Гетьманат, Директорія — намагалися визначити українську державу, борючись з більшовиками, білорусами, поляками та анархістами. Провал цього руху за незалежність був пов'язаний не з браком волі, а з переважною вагою ворожих сусідів та відсутністю сталої підтримки Заходу.

Однак ідея України як суверенної європейської нації не зникла. Вона зберігалася в діаспорі, культурних рухах та колективній пам'яті опору імперському контролю. Коли Радянський Союз розпався в 1991 році, незалежність України стала як відновленням історичного ідеалу, так і політичним народженням.

Україна в європейській традиції свободи

Свобода в Європі ніколи не була розподілена рівномірно. Нідерланди у 17 столітті, Британія після 1688 року, Франція після 1789 року, Центральна Європа після 1989 року — усі вони мали свої моменти визволення, а потім періоди реакції чи компромісу. Внесок України в цю традицію є особливим у двох аспектах:

1. Вона стоїть на межі між автократією та демократією — географічно та ідеологічно. Від виборної монархії Речі Посполитої до східного флангу альянсу НАТО, Україна неодноразово була межею, на якій системи управління протистоять одна одній.

   
   

2. Її концепція свободи невіддільна від самооборони. Для України свобода — це не абстрактний громадянський стан, а реальність, здобута та програна на полі бою. Вона вимірюється виживанням громад, збереженням мови та правом вирішувати свою політичну приналежність.

У цьому сенсі Україна завжди була як бенефіціаром, так і внеском у європейську свободу. Її виживання зміцнює демократичну структуру континенту; її поразка погіршить її.

Сучасна війна як історичний континуум

Вторгнення Росії 2022 року було не відходом від історії, а її останнім розділом. Претензії Кремля – заперечення суверенітету України, привласнення її історії, спроби стерти її мову – перегукуються з політикою царської та радянської ери. Новим є здатність України чинити опір та її інтеграція в європейську систему безпеки та політики.

Цей опір сам по собі є частиною ширшої європейської історії. Так само, як польські повстання у 19 столітті надихнули ліберальні рухи в інших країнах, непокора України сьогодні зміцнила єдність НАТО, відродила дискусії щодо переозброєння Європи та нагадала самовдоволеним демократіям, що свобода вимагає жертв.

Майбутнє: Україна як стовп, а не периферія

Якщо Україна переможе, вона не повернеться на узбіччя європейської політики. Війна закріпила її роль як стовпа континентальної безпеки. Її досвід асиметричної війни, мобілізації громадянського суспільства та інтеграції цифрового управління під вогнем може вплинути на наступне покоління європейських політиків.

Якщо говорити глибше, то виживання України підтвердить принцип, який часто забувають у мирні часи: свобода — це не природний стан речей, а важко здобуте досягнення, вразливе до руйнування та завоювання. У цьому сенсі війна України ведеться не лише за її територію, а й за саму ідею Європи як простору вільних націй.

Хранителі кордону

Місце України в історії європейської свободи не є випадковим і не другорядним. Це результат століть, проведених на стику імперій, де свобода завжди була тимчасовою, умовною і вартою боротьби за неї. Її нинішня боротьба продовжує цю традицію, пов'язуючи її долю з долею європейського демократичного проєкту.

Якщо у свободи є кордон у ХХІ столітті, то він пролягає через окопи Донбасу та вулиці Харкова та Миколаєва. І на цьому кордоні стоїть Україна — водночас вартовий Європи та її нагадування про те, чого вимагає свобода.