Про визволення: українські та західні погляди на відсутність важелів впливу

Визволення часто описують у політичних чи військових термінах: повалення іноземного панування, скидання кайданів або звільнення народу від тиранії. Але визволення — це також внутрішня концепція. Це не просто відсутність фізичного обмеження, а усунення важелів впливу, коли жодна інша особа чи установа не може неналежним чином впливати на рішення людини, примушувати її до поведінки чи колонізувати її уяву. Бути вільним — означає мати можливість жити гідно, згідно зі своєю совістю та цінностями, вільно від маніпуляцій залежності чи страху.

Для України поняття свободи здавна переплітається з опором — опором імперіям, ідеологіям, ієрархіям та нав'язаним ідентичностям. В українській інтелектуальній традиції свобода — це не просто свобода від втручання, а утвердження свободи дій: здатність жити як моральний та культурний суб'єкт у власному праві, не підпорядковуючись жодній чужій владі. Ця ідея визволення як відсутності важелів впливу резонує не лише з українською філософською думкою, а й з ключовими течіями західної ліберальної традиції.

Тут ми досліджуємо визволення як особисту та колективну автономію, розглядаємо внесок України в дискурс про свободу та порівнюємо його з роздумами західних філософів від давніх часів до сьогодення. Ми прагнемо показати, як визволення — розуміється як ліквідація важелів впливу — є основою як людської гідності, так і національного суверенітету.

Звільнення та важелі впливу: визначення

Розуміти визволення як відсутність важелів впливу означає зосередитися на стані, коли вибір людини не спотворюється примусом, страхом, залежністю чи тонкими маніпуляціями виживання. Важелі впливу не завжди є насильницькими; вони можуть приймати форму боргу, шантажу, нерівності інформації або невидимих обмежень звичаїв та ідеології. Людина невільна не лише тоді, коли її скуто, але й тоді, коли вона мусить діяти через страх помсти, або коли її можливості обмежені структурними недоліками. Нація невільна не лише тоді, коли на неї вторгаються, але й тоді, коли вона мусить пом'якшувати свою політику, щоб догодити іноземному покровителю, або піддавати свою культуру впливу чужої сили.

Справжнє визволення, отже, не є хаосом чи вседозволеністю. Це свідоме та непримусове здійснення волі, індивідуально та колективно. Це свобода вибирати, не погоджуватися та формувати власну долю, не будучи заручником пріоритетів іншого.

Українська думка про свободу та гідність

В українській традиції ідея свободи часто пов'язується із захистом культурної ідентичності та відмовою від домінування. Інтелектуальна історія України не йде лінійною дугою, а виникає з хору голосів, багато з яких придушувалися або маргіналізувалися імперіями, які прагнули їх стерти. Однак у цьому розмаїтті існує постійна стурбованість питаннями гідності, самоврядування та моральної необхідності визволення.

Поет і національний мислитель 19-го століття Тарас Шевченко стоїть у центрі цієї традиції. Його творчість висловлювала глибоке моральне обурення кріпацтвом, колоніалізмом та русифікацією не лише як політичним злом, а й як нападом на душу народу. Для Шевченка справжня свобода була не даром імператорів, а правом народження: пробудженням самоповаги всупереч приниженню. Він не благав про толерантність; він вимагав відновлення свободи дій. Його визволення було невіддільним від культурного відродження, пам'яті та повернення мови та землі.

У 20-му столітті такі мислителі, як В'ячеслав Чорновіл та Іван Дзюба, продовжували цю традицію, часто з в'язниці чи заслання. Вони розглядали радянську систему не лише як авторитарну, а й як руйнівну для моральної автономії особистості. У книзі Дзюби « Інтернаціоналізм чи русифікація?» висловлювалася ідея про те, що національна культура була не перешкодою для гуманізму, а його передумовою. Людина, позбавлена рідної мови, символів чи історичної пам'яті, не звільняється, а відчужується.

Навіть сьогодні українські мислителі громадянського суспільства, такі як Мирослав Маринович та Володимир Єрмоленко, продовжують досліджувати визволення в духовному та екзистенційному плані. Для Мариновича, колишнього в'язня совісті, свобода вимагає внутрішньої трансформації — відмови здаватися ненависті навіть під репресіями. Для Єрмоленка визволення передбачає відродження політичної активності через культурне оновлення, роботу з пам'яттю та демократичну практику.

Західні відлуння: від античності до сьогодення

Західна політична філософія, від Стародавньої Греції до сучасного лібералізму, також боролася з питанням про те, що означає бути вільним. У багатьох аспектах українська концепція визволення резонує з глибинними жилами західної думки.

Наприклад, Арістотель визначав вільну людину як ту, яка «не перебуває під владою іншого» і чий розум керує її життям. Для нього свобода була не відсутністю правил, а участю в самоврядуванні, як приватно, так і в межах поліса. У цьому неважко побачити раннє формулювання відсутності важелів впливу: справді вільний громадянин — це той, хто не перебуває під владою іншої волі.

У сучасну епоху Джон Стюарт Мілль розрізняв свободу як невтручання та свободу як самореалізацію. Його турбота полягала не лише в тому, щоб захистити людину від державного примусу, а й у тому, щоб зберегти можливість особистісного розвитку без перешкод з боку конформізму чи соціального тиску. Це перегукується з українською стурбованістю культурним пригніченням: яка користь від формальної свободи, якщо людина не може розмовляти своєю мовою, висловлювати свої переконання чи дотримуватися своїх традицій без страху?

Більш радикально, теорія Філіпа Петтіта про «свободу як непанування» визначає свободу як відсутність свавільної влади, навіть якщо ця влада є доброзичливою або нездійсненою. Згідно з цією точкою зору, недостатньо того, що зараз ніхто не втручається в мої справи; я також повинен бути захищений від потенційного втручання. Це передбачає наполягання України на реальній, структурній незалежності: не просто виведення окупаційних військ, а усунення будь-якого прихованого впливу на її економічний, політичний чи інформаційний суверенітет.

Тим часом сучасні критики, такі як Бьон-Чул Хан, попереджають про витонченіші форми впливу в сучасних суспільствах: тиранію продуктивності, збору даних та інтерналізованих очікувань. Звільнення, у цьому світлі, вимагає опору не лише зовнішнім обмеженням, а й інтерналізації гнітючих норм. Це також знаходить резонанс в Україні, де десятиліття радянської пропаганди та самоцензури продовжують відкидати довгі психологічні тіні.

Політичне та особисте

Війна в Україні підкреслила нерозривний зв'язок між національним суверенітетом та особистою автономією. Країна не може бути вільною, якщо її громадяни бояться висловлювати свою думку; людина не може бути вільною, якщо її нація є заручником іноземного тиску.

Тому визволення має будуватися на кількох фронтах:

• Політично, через демократичну підзвітність, інституційну незалежність та відмову від неоколоніальних домовленостей, які роблять країну залежною від інших у питаннях безпеки чи виживання.

• Економічно, через енергетичну незалежність, справедливу торгівлю та руйнування монополій, які дозволяють зовнішнім гравцям отримувати поступки.

• Культурно, через відродження української мови, пам’яті та художнього самовираження — не як фольклору, а як живих інструментів самовизначення.

• Особисто, через виховання вільних громадян, здатних до критичного мислення, морального вибору та сміливості висловлювати незгоду.

Культура визволення

Побудова культури визволення — це не просто відбиття ворога чи ратифікація конституції. Це створення умов, за яких ніхто — чи то іноземний окупант, олігарх, алгоритм чи ідеологія — не має важелів впливу на вибір, що формує чиєсь життя. Це гарантувати, що кожен громадянин і кожна нація мають засоби діяти з переконання, а не з примусу.

Україна у своїй довгій і болісній боротьбі втілила це глибше розуміння свободи. Її мислителі показали, що свобода — це не привілей і не технічний механізм, а моральна необхідність. І, борючись сьогодні не лише за свої кордони, а й за душу свого суспільства, вона нагадує нам, що визволення, у його найповнішому сенсі, не дається даром. Його вимагають, зберігають і проживають — одне невимушене рішення за раз.