Неволя та колективна воля у воєнній Україні

З лютого 2022 року в Україні виникла вражаюча соціальна хімія: відчуття спільної залежності та колективної волі, що виходить за межі національного походження. У цій країні, що перебуває у войовничій боротьбі, різниця між українцем та іноземцем розмилася через обставини та моральні переконання. Війна створила спільноту, викувану не кров’ю чи походженням, а вірою — вірою в те, що тиранія не повинна перемагати, що свобода та порядність варті захисту, і що захист України — це захист більшої цивілізації. Іноземець, який залишається, який робить свій внесок, який ризикує своєю безпекою заради справи України, опиняється вплетеним у моральну спільноту глибшу, ніж будь-яке громадянство мирного часу.

Громадський договір війни

У воєнній Україні суспільний договір більше не є абстрактним. Він щодня діє на вулицях Львова, у підвалах Харкова, на передовій під Покровськом. Українці та іноземці однаково сприймають злидні, страх і жертви як необхідні умови виживання. Війна обрізала життя до найнеобхіднішого: права на свій дім, свою мову та свою гідність. Іноземний волонтер, журналіст, медик чи підприємець, який залишається в Україні, більше не є стороннім спостерігачем, а учасником колективної боротьби за безперервність цінностей. Спільна небезпека стала спільною метою.

Ця моральна рівність перед небезпекою створює братерство, яке не потребує жодних декларацій. Польський водій-волонтер, який перевозить припаси на Донбас, американський медик, який лікує солдатів поблизу Краматорська, та українська мати, яка готує для переміщених сімей у Тернополі, — усі вони миттєво впізнають один одного як союзників. Кожен пов'язаний з іншим не законом чи прапором, а переконанням, що відступ означатиме не просто військову поразку, а смерть самого принципу.

Кавказь необхідності та вибору

Війна створює своєрідну форму рабства — обране, але неминуче. Тих, хто залишається в Україні, громадян чи іноземців, об’єднує необхідність, а також моральна автономія. Вони вирішили, що не можуть з чистою совістю відвести погляд. Це не рабство, а солідарність. Це ланцюг, який зв’язує товаришів у окопі, сусідів під час авіанальоту та незнайомців, які діляться світлом одного генератора під час відключення електроенергії.

Це обранне рабство несе в собі власний вид свободи. Жити під бомбардуваннями та залишатися вірним своїй меті — означає подолати страх. Українці та їхні іноземні союзники звільнені від байдужості; вони живуть насичено, пов'язані один з одним спільним моральним ритмом. У цьому сенсі українське суспільство воєнного часу є водночас стоїчним і радісним — його люди втомлені, але глибоко живі.

Колективна воля як моральна сила

Колективна воля, яка оживляє Україну воєнного часу, не є ні оркестрованою, ні пропагандованою. Вона органічно виникає з усвідомлення того, що супротивник абсолютний у своєму прагненні знищити. Російське вторгнення надзвичайно спростило моральний ландшафт: не може бути компромісу з силою, яка заперечує право нації на існування. Таким чином, як українці, так і іноземці знаходять ясність у непокорі. Питання «чому ми воюємо» не потребує подальшого формулювання; воно очевидне в кожній зруйнованій школі, кожній викраденій дитині, кожному місті, перетворившим на руїни.

Ця моральна ясність об'єднує різноманітну коаліцію душ. Серед них іноземні волонтери, які ремонтують дрони, перекладають військові документи або роздають гуманітарну допомогу. Є дипломати, які залишаються, коли інші тікають, художники, які продовжують малювати, журналісти, які описують страждання війни. Усі вони є учасниками одного й того ж морального опору. Для них справа України не є локальною, а універсальною позицією проти жорстокості та брехні.

Нова громадянська ідентичність

Результатом є народження невисловленої громадянської ідентичності, яка долає кордони. Іноземці, які живуть в Україні, починають переймати її ритми та ідіоми не з манерності, а через приналежність. Колективна воля України воєнного часу вимагає інтеграції, а не асиміляції. Вона дозволяє кожному учаснику зберегти свою індивідуальність, але наполягає на тому, щоб усі діяли в гармонії, коли кличе небезпека. Це форма громадянської єдності, якої Європа не бачила поколіннями – така, що ґрунтується не на бюрократії чи риториці, а на мужності, яку ділять перед обличчям смерті.

Для українців іноземна присутність — це більше, ніж просто символ; це підтвердження того, що їхню боротьбу розуміють, що їхній біль і наполегливість мають значення за межами їхніх власних кордонів. Вигляд іноземців, які воюють, працюють або навіть просто перебувають в Україні, стає доказом того, що совість світу не мертва.

Ціна та обіцянка братерства

Однак така єдність має свою ціну. Чим довше триває війна, тим більше виснаження просочується в душу. Спільна мета повинна постійно протистояти відчаю. Іноземець, який залишається, вчиться приймати втрату як повсякденного супутника; українець дізнається, що вдячність іноді має замінювати сльози. Але в цьому також полягає суть братерства — брати на себе тягарі один одного, сприймати горе іншого як своє власне.

Якщо Україна виживе — а вона виживе — то це станеться тому, що це злиття воль створило щось сильніше за страх. Долю нації тепер поділяють тисячі іноземців, які вклали свою працю, інтелект та віру в її майбутнє. Разом вони створили громадянську націю, що визначається не етнічною приналежністю, а совістю.

У цьому сенсі Україна воєнного часу є тиглем для відродження моральної уяви Європи. Її народ і ті, хто вирішив стояти поруч з ним, втілюють істину, яку ліберальні суспільства занадто легко забувають: свобода без жертв є крихкою, і що цивілізація витримує лише тоді, коли люди добровільно зобов'язуються служити колективному благу.