Львівський лорд Дракула, розділ 7: Пробудження Катерини

Зима ще міцніше тримала Львів. Полтва замерзла під вулицями, а міські дзвони дзвеніли в такому холодному повітрі, що, здавалося, тріскалися. Однак мороз не торкнувся Катерини.

Одного ранку вона прокинулася й побачила, що батьків магазин ще не працює, повітря напоєне запахом старого паперу та згаслих свічок. Її руки тремтіли, коли вона потягнулася до книги, яку залишила відкритою минулої ночі, але побачила, що слова на її сторінках зблякли — цілі рядки зникли, ніби сама історія розчинилася в тумані. Вона подивилася у вікно й побачила крізь пелену інею розмиті шпилі міста, немов далекі сни.

Чогось бракувало. Тиша була надто повною.

Вона підійшла до дверей, ступивши на вулицю, де безшумно падав сніг. Львів'яни рухалися, як привиди — бліді обличчя, приглушені голоси. Їхні очі більше не зустрічалися з її. Навіть вітер, здавалося, уникав її.

І все ж вона відчувала його — його присутність у самому серці міста. Лорд Дракула. Але вона змінилася. Відчуття пильної тиші, яке колись оточувало її, тепер лежало розсіяним, немов дзеркало, розбите на снігу.

Тієї ночі їй наснився пагорб. Високий Замок маячив у її сні, руїни ледь сяяли інеєм. Вона побачила там Стефана, його ліхтар гаснув, його подих було видно в темряві. Він кликав її на ім'я. А позаду нього піднімалася тінь — величезна, сумна, прекрасна — її форма виткана з туману століть.

Вона прокинулася зі сльозами на щоках. Міські дзвони дзвонили без причини.

На другу ніч сни перетворилися на голоси. Щоразу, коли вітер проходив вузькими вуличками, він доносив шепіт. Деякі були молитвами, інші — голосінням. Під усіма ними лунав один голос — голос, який колись полонив її, тепер слабкий, майже благальний.

«Катерино, — пробурмотіло воно, — ходімо».

Тоді вона зрозуміла, що він згасає.

Коли вона дісталася до підніжжя Високого Замку, знову почав падати сніг. Підйом був повільним, ліхтар, який вона несла, тремтів від кожного пориву вітру. Проте її кроки були твердими. Вона більше не боялася ночі.

На вершині вона знайшла лише тишу. Фортеця лежала похована під заметами снігу, старе каміння виблискувало у місячному світлі. Вона покликала його на ім'я раз, два, а потім стала на коліна, притискаючи долоню до замерзлої землі.

«Де ти?» — прошепотіла вона.

І тоді вона відчула це — слабке тепло під льодом, немов відлуння пульсу. Земля ніби дихала, видихаючи туман.

«Стефан звільнив тебе», — тихо сказала вона. «Але місто досі пам’ятає тебе. І я теж».

Вітер піднявся, несучи з собою тихе зітхання, що ніби брижами розносилося крізь сніг. Шпилі внизу мерехтіли в тумані, і на коротку мить вона побачила його — лорда Дракулу — серед них. Не як темного принца, за яким вона стежила, а як чоловіка спокійного та сумного, його погляд був звернений до неї.

Він підняв руку, не на знак заклику, а на прощання.

Повітря замерехтіло, і видіння розчинилося.

Катерина впала на коліна, її сльози замерзли на місці. Однак, навіть коли горе охопило її, вона зрозуміла: прокляття було зруйноване, а разом з ним і зв'язок між живим і вічним.

Коли настав світанок, вона спустилася з пагорба. Сніг припинився. Дзвони замовкли. Перше світло ранку осяяло львівські дахи, і вперше за всю її пам'ять місто дихало так, ніби воно занадто довго спало, а тепер прокинулося до життя.

Катерина йшла його вулицями, непомітна та нічим не примітна, самотня бліда постать під сонцем, що сходить. Але, минаючи кожну церкву та шпиль, вона відчувала тиху присутність, яка не переслідувала її, а йшла поруч, непомітно.

І коли вона дісталася до Ринкової площі, то зупинилася перед статуєю архангела, крила якого ловили ранкове світло. На мить їй здалося, що вона побачила тінь, що промайнула по його обличчю — знайомий силует, ледь помітна посмішка завмерла в повітрі.

Потім воно зникло, і почався день.