Лорд Дракула зі Львова, Розділ №4: Вчений і Тінь

Професор Стефан Грицько не спав уже три ночі. Дзвони Латинського собору більше не приносили йому заспокоєння; їхні залізні тони ніби насміхалися з його неспокою. Щоразу, коли він заплющував очі, він бачив Катерину — її бліде, сяюче обличчя, обрамлене тьмяним світлом батьківської крамниці, її погляд був спрямований не на нього, а кудись за межі світу живих.

Він почав часто бувати в Старому місті після настання сутінків, несучи в одній руці ліхтар, а в іншій — блокнот. Він казав собі, що це дослідження — вивчення фольклору та істерії, — але глибоко всередині знав, що полює.

Того вечора туман згустився, поглинаючи обриси будівель, аж поки місто не здалося складеним лише з шепоту. Коли він перетинав площу Ринок, газові ліхтарі мерехтіли, ніби їх стривожили невидимі крила. Він почув слабкий шепіт жіночого голосу — м’якого, мелодійного та знайомого. Катерина.

Вона стояла біля підніжжя Домініканського костелу, склавши руки перед собою, а її сукня ледь помітно виблискувала в тумані.

«Катерино», — покликав він тремтячим голосом.

Вона обернулася. Її очі сяяли дивним світлом, не привітним і не холодним.

«Професоре», – сказала вона ніжним і відстороненим тоном. – «Вам не слід ходити тут вночі. Місто не дуже приємне після настання темряви».

«Я не боюся легенд», – відповів він. «Я прийшов, щоб знайти тебе».

«Тоді ви знайшли більше, ніж шукали».

Перш ніж він устиг відповісти, туман згустився, і з нього виринула висока постать — чоловік у плащі, який ніби був витканий із самого туману. Лорд Дракула.

«Добрий вечір, вченому», — сказав граф голосом, що звучав як відлуння соборного дзвона. «Ви порушили мій порядок».

Стефан важко ковтнув. «Ти не більше ніж казка, яку розповідають, щоб лякати дітей».

«Тоді чому ти тремтиш?»

«Я тремчу за неї». Він показав на Катерину. «Ви оповили її забобонами. Ви живитеся страхом».

Дракула посміхнувся ледь помітним рухом губ, який не виявляв жодної милосердя. «Я живлюся спогадами. Ваше місто забуває, яким воно колись було. Молитви святих слабшають; церкви руйнуються; люди поспішають і забувають мертвих. Тільки я зберігаю її душу».

«Ти зберігаєш її, виснажуючи її», — сказав Стефан, і його мужність повернулася, немов клинок, витягнутий з піхов.

Дракула підійшов ближче. Вчений відчув, як повітря стало холоднішим, ніби століття тиснули на нього. «Чи знаєш ти, — прошепотів граф, — скільки часу минуло відтоді, як це місто востаннє по-справжньому відчувалося живим? Перш ніж імперії заволоділи ним, перш ніж кордони розірвали його ім'я? Я — її горе і її туга. Знищити мене — означає знищити її пам'ять».

Катерина простягнула руку, її погляд був благальним. «Він говорить правду, Стефане. Він не вбиває. Він зв'язує. Він зберігає Львів вічним».

Стефан завагався, слова врізалися в нього, немов мороз. «Вічність — це не життя», — нарешті сказав він. «Це в'язниця, збудована вчора».

Очі Дракули спалахнули, немов два вугілля в тумані. «Тоді ти, вчений, будеш моїм свідком. Ти напишеш те, що побачиш, і ніколи більше не сумніватимешся, що смерть і кохання мають одне обличчя».

І з цими словами туман хлинув уперед.

Коли воно розвіялося, Катерини та Дракули вже не було. Залишився лише Стефан, його ліхтар погас, а блокнот просякнутий росою. На розгорнутій сторінці, написані чужою рукою, були слова:

Львів стоїть, бо пам'ятає. А пам'ять — моє прокляття.