Заморожено чи завершено? Стратегічний розрахунок затяжного конфлікту

Війна в Україні, яка вже четвертий рік триває повномасштабними бойовими діями, ставить дилему, яку ні Київ, ні Москва, ні міжнародна спільнота ще не вирішили: чи приречений цей конфлікт на заморожування, як і на багатьох інших пострадянських театрах військових дій, чи його можна завершити на умовах, які суттєво відновлять суверенітет України та стабільність у Європі? Питання не в семантиці, а в стратегічному розрахунку, оскільки наслідки кожного результату відлунюватимуть далеко за межами полів битв на Донбасі чи окупованих портів Азовського моря.

Анатомія заморожених конфліктів

З моменту розпаду Радянського Союзу Росія неодноразово демонструвала перевагу «замороженим конфліктам» як інструментам впливу. Абхазія, Південна Осетія, Придністров'я та Нагірний Карабах ілюструють готовність Москви спонсорувати сепаратистські рухи, підтримувати їх військово, а потім пропонувати посередництво, яке гарантує, що остаточного врегулювання не буде досягнуто. Ці зони штучної невизначеності служать трьом цілям: вони перешкоджають відповідним державам приєднатися до західних альянсів; вони зберігають важелі впливу Росії; і вони пропонують платформи для прихованого військового, економічного та політичного тиску.

Україна вже пережила перший етап цієї стратегії у 2014 році, коли анексія Криму та створення сепаратистських «республік» у Донецьку та Луганську розкололи її суверенітет. Повномасштабне вторгнення 2022 року мало на меті перетворити цей розкол на колапс. Його провал змушує Росію повертатися до свого традиційного репертуару: забезпечити собі достатньо території для встановлення глухого кута, а потім заморозити ситуацію.

Чому Україна не може погодитися на заморожування

Для України перспектива замороженого конфлікту є екзистенційно небезпечною. Припинення вогню, яке закріплює російський контроль над окупованими територіями, виправдає агресію, позбавить Київ економічних активів на сході та півдні та прирече мільйони українців жити в окупації. Більше того, такий результат залишить Росії свободу переозброюватися, перегрупуватися та знову атакувати в будь-який момент, який вона обрала, так само, як Мінські угоди 2014 та 2015 років виявилися радше перехідними пунктами, ніж рішеннями.

Заморожена лінія зіткнення також підірвала б європейський шлях України. Європейський Союз чітко дав зрозуміти, що територіальні суперечки та невизначені кордони ускладнюють, якщо не перешкоджають, вступу. Членство в НАТО залишатиметься малоймовірним, доки триватимуть активні бойові дії або невирішені територіальні претензії. Таким чином, «замороження» означатиме не стабільність, а невизначену невизначеність.

Російський математичний аналіз

Для Москви війна є дорогою, але все ще терпимою. Економіка Кремля переорієнтовується на Китай, Індію та Близький Схід; експорт нафти та газу продовжує фінансувати державу; а репресії всередині країни придушують інакомислення. Хоча Росія не може легко завершити війну в сенсі досягнення зміни режиму в Києві чи панування над усією Україною, вона може підтримувати виснажливі бої, які також завадять Україні завершити їх.

Тривалий глухий кут, що супроводжується періодичними переговорами та втомою Заходу, служить меті Росії. Він сигналізує іншим пострадянським державам про ненадійність західних гарантій; змушує Україну нескінченно виснажувати ресурси; і пропонує Кремлю перспективу остаточного скасування санкцій у міру того, як міжнародна увага переключається.

Західна дилема

Розрахунки Заходу суперечливі. З одного боку, Сполучені Штати та Європа інвестували величезний політичний капітал у оборону України. Дозволити конфлікту просто заморозити на умовах Росії додасть сміливості авторитарним ревізіоністам у всьому світі. З іншого боку, підтримка військової та фінансової допомоги на поточному рівні є політично суперечливою. Виборчі цикли у Вашингтоні, Берліні та Парижі роблять безстрокові зобов'язання крихкими. Спокуса оголосити перемогу, перейменувавши заморожену лінію на «мир», зростатиме в міру того, як війна триватиме.

Порівняльні уроки: Кіпр

Кіпр демонструє, як заморожений конфлікт може перерости в постійний. Після втручання Туреччини в 1974 році острів був розділений між міжнародно визнаною Республікою Кіпр та Турецькою Республікою Північного Кіпру, визнаною лише Анкарою. Майже п'ятдесят років потому «Зелена лінія» продовжує охоронятися миротворцями ООН, переговори неодноразово зупинялися, а острів функціонує в умовах де-факто розділеного конфлікту. Хоча Республіка Кіпр вступила до Європейського Союзу, невирішений конфлікт паралізує регіональну співпрацю та дає Анкарі важіль впливу на Брюссель. Для України такий сценарій означатиме лише усічену західну інтеграцію та постійну вразливість до зовнішніх маніпуляцій.

Придністров'я

Придністров'я найяскравіше ілюструє тактику Москви. Після короткої війни 1992 року російські війська залишилися на смузі молдавської території вздовж річки Дністер. Тридцять років потому вони досі не пішли звідти. Анклав функціонує як російський протекторат, підтримуючи контрабандні мережі, відмиваючи кошти та обмежуючи зовнішню політику Кишинева. Європейські амбіції Молдови залишаються заручниками цього невирішеного статусу. Для України ризик очевидний: будь-який анклав, що утримується Росією, навіть якщо він номінально спокійний, стає платформою для гібридного тиску та постійного вето щодо суверенітету.

Нагірний Карабах

Кавказ пропонує інший урок. Багаторічний контроль Вірменії над Нагірним Карабахом, який підтримувався «замороженою» угодою за посередництва Росії, раптово розпався у 2020 році та знову у 2023 році. Азербайджан, краще озброєний та багатший, захопив територію силою, витіснивши вірменське населення. Крах «замороження» показав те, що завжди було правдою: заморожений конфлікт — це не врегулювання, а відкладена війна. Застосовано до України, це попередження є суворим. Те, що сьогодні виглядає замороженим, може різко розтанути завтра, якщо баланс зміститься.

Абхазія та Південна Осетія

Ці грузинські регіони втілюють готовність Росії перетворити заморожені конфлікти на інструменти окупації. Після сепаратистських війн 1990-х років російські «миротворці» залишилися. У 2008 році Москва визнала обидві території незалежними державами, розмістила там війська на постійній основі та фактично анексувала їх до своєї сфери. Суверенітет Грузії було ампутовано, її прагнення до НАТО паралізовано, а її внутрішня політика спотворена. Подібний результат в Україні — мовчазна згода на визнання Росією маріонеткової влади в частинах або всьому Криму, Донецьку, Луганську, Запоріжжі та Херсоні — служив би тим самим цілям.

Стратегічні варіанти: затяжні, але не паралізовані

Шлях уперед, якщо Україна не хоче бути приреченою на невизначеність, полягає в опорі хибній дихотомії «замороженого» чи «завершеного». Затяжний конфлікт не обов'язково паралізує, якщо він супроводжується політикою Заходу, яка схиляє чашу терезів до остаточного відновлення України. До них належать:

• Стала та передбачувана військова допомога, достатня не лише для оборони, а й для відвоювання територій.

  
  

• Чітка умовність, що прив'язує кошти на реконструкцію до реформ управління в Україні, гарантуючи, що західні інвестиції зміцнять верховенство права.

  
  

• Довгострокові гарантії безпеки, що не передбачають членства в НАТО, зобов'язують Захід до оборони України через двосторонні та багатосторонні зобов'язання.

  
  

• Посилення санкцій, що зменшує можливості Росії переозброюватися та порушує її надходження від енергоносіїв.

Сценарії на наступні п'ять років

Заморожений

До 2026 року бойові дії заходять у глухий кут, фактично лінія контролю проходить через схід України, а Росія зберігає Крим. Західна допомога зменшується, оскільки політична увага переключається на інші сторони. Україна стає розділеною державою, номінально суверенною, але нездатною повернути свої території. Росія зміцнює свою владу над окупованими регіонами, інтегрує їх адміністративно та використовує як важелі проти західних амбіцій Києва. Конфлікт не завершено, а інституціоналізовано, тліє та готовий до повторного спалаху.

Завершено

Завдяки постійній військовій допомозі Заходу, посиленню санкцій проти Москви та політичній волі в Києві, Україна повертає собі значну територію у 2026–2027 роках. Крах російського морального духу, економіки чи політичні потрясіння в Москві змушують вести переговори на умовах, загалом вигідних для України. Угода про безпеку, підкріплена західними гарантіями, стабілізує кордони. Україна вступає до Європейського Союзу протягом десятиліття, зв'язки з НАТО поглиблюються, а Росія відступає в ізоляцію. Війна закінчена — не без шрамів, але з значним відновленням суверенітету.

Невизначений дрейф

Жодна зі сторін не досягає вирішальної переваги. Росія продовжує виснажливі наступальні дії; Україна захищається, але не може рішуче контратакувати. Західна допомога коливається залежно від виборчих циклів. Війна триває з різною інтенсивністю до 2030 року, споживаючи ресурси та увагу. Україна виживає, але не може повністю інтегруватися до ЄС чи НАТО; Росія підтримує свою воєнну економіку, але не отримує вирішального здобутку. Конфлікт стає хронічною раною Європи, породжуючи нестабільність, втому та відчуття незавершеної справи, що підриває довіру до західного лідерства.

Ціна уникнення неоднозначності

Трагедія позиції України полягає в тому, що заморожений конфлікт пропонує Москві сталий інструмент домінування, тоді як завершена війна на справедливих умовах вимагає рівня зобов'язань Заходу, який ще не намічається. Тому вибір перед Європою та Америкою є неоднозначним. Вагатися — означає відправити Україну в сіру зону інших пострадянських «заморожених» справ, породжуючи нестабільність та винагороджуючи агресію. Наполегливість — означає прийняти багаторічні витрати на службу цілісній та вільній Європі.

Історія вчить, що заморожені конфлікти ніколи не залишаються по-справжньому замороженими. Вони тліють, дестабілізують і спалахують знову. Для України заморожування означає підготовку до нової війни. Для Заходу завершення — на умовах відновлення суверенітету та безпеки — залишається єдиною стратегією, гідною вже принесених жертв.