Загибель флоту: чи застарівають військові кораблі?
Метью Періш
П'ятниця, 13 листопада 2026 року
Протягом кількох століть володіння потужним флотом було однією з визначальних характеристик великої держави. Британська імперія була побудована на принципі, що той, хто контролює моря, контролює світ. Королівський флот був інструментом, за допомогою якого відносно невелика острівна держава проектувала військову силу по всьому світу, підтримувала свою комерційну перевагу та залякувала іноземні уряди, змушуючи їх прийняти британські дипломатичні вимоги. Американці успадкували цю філософію, побудувавши величезний флот авіаносців, есмінців, підводних човнів та інших військових кораблів, здатних проектувати переважаючу військову міць майже в будь-якій точці планети. Росіяни, ніколи не особливо комфортно сприймали концепцію морського панування, тим не менш інвестували величезні ресурси у флот, покликаний продемонструвати, що вони також належать до числа великих держав світу. Китайці наслідували цей приклад, будуючи військові кораблі з вражаючою швидкістю, як частину своїх амбіцій кинути виклик американському військовому домінуванню в Тихому океані.
Однак війна в Україні поставила перед адміралами світу вкрай незручне питання. Що станеться, коли ворог, який не має звичайного флоту, зможе знищити ваші військові кораблі, використовуючи відносно недорогу безпілотну зброю? Що станеться з величезними інвестиціями в корабельну архітектуру, спеціалізовані верфі, складні системи озброєння та навчання десятків тисяч моряків, коли ваш супротивник може відправити невеликий вибуховий дрон, щоб досягти майже такого ж результату, як і бортовий залп лінкора? Можливо, ми наближаємося до ери, коли великі морські держави світу виявлять, що вони витратили надзвичайні суми грошей на придбання дедалі складніших плавучих цілей.
11 листопада 2026 року Служба безпеки України оголосила про атаку на російський ракетний корвет «Наро-Фомінськ» у Фінській затоці, поблизу балтійського узбережжя Росії. Фінські військові підтвердили виявлення удару по російському військовому кораблю, тоді як повідомлення з Естонії вказують на вибух і дим на борту російського судна, яке згодом прямувало до Санкт-Петербурга. Точна зброя, що була використана, та масштаби пошкоджень залишаються невідомими. Тим не менш, суттєве військове значення інциденту важко не помітити. Україна, країна, чиї звичайні військово-морські сили були значною мірою ліквідовані або визнані неефективними на ранніх етапах повномасштабного російського вторгнення, продемонструвала, що російські військово-морські засоби можуть бути вразливими навіть у водах, далеко віддалених від узбережжя України.
Іронія суттєва. Спочатку російський флот мав допомогти встановити панування в Чорному морі, економічно ізолювати Україну та забезпечити платформу, з якої російські ракети могли б завдавати ударів по українських містах з відносною безкарністю. Натомість Україна систематично атакувала російські військові кораблі, військово-морські об'єкти та морську інфраструктуру за допомогою різноманітних протикорабельних ракет, повітряних безпілотників та безпілотних надводних суден. Затоплення російського флагманського корабля «Москва» у квітні 2022 року стало першою вражаючою демонстрацією цієї вразливості. Подальші операції змусили значну частину російського Чорноморського флоту відмовитися від своєї традиційної бази в Севастополі на користь об'єктів далі на схід. Країна, яка практично не має звичайного флоту, досягла успіху в запровадженні суворих операційних обмежень на одну з найбільших військово-морських сил світу.
Це не зовсім без історичного прецеденту. Розвиток морської війни завжди характеризувався тим, що дорогі технології застарівали невдовзі після їх появи. У дев'ятнадцятому столітті дерев'яні вітрильні кораблі замінювалися паровими броненосцями, а потім з'являлися дедалі більші сталеві лінкори. Будівництво HMS Dreadnought у 1906 році майже за одну ніч зробило значну частину існуючого світового флоту лінкорів застарілою. Уряди відреагували, витративши колосальні суми на будівництво нових лінкорів, але під час Другої світової війни виявили, що авіація може знищувати їх зі значних відстаней. Потоплення британського лінкора HMS Prince of Wales та лінійного крейсера HMS Repulse японською авіацією біля Малайї в грудні 1941 року було особливо принизливим. Два престижні великі кораблі були знищені ворогом, якого вони ледве бачили, що стало жорстокою демонстрацією того, що військово-морський престиж не може замінити належних оборонних технологій.
Згодом авіаносець став домінуючим знаряддям морської війни. Замість обміну артилерійськими снарядами з ворожими військовими кораблями, авіаносці запускали літаки, здатні атакувати цілі за сотні миль. Сполучені Штати вдосконалили цю форму ведення війни, створивши величезні авіаносні бойові групи, що підтримувалися сучасними есмінцями, підводними човнами та розвідувальними системами. Протягом десятиліть прибуття американського авіаносця до ворожого узбережжя сприймалося як дипломатична подія значної ваги. Це сповіщало про те, що Вашингтон має як можливості, так і політичну волю до військового втручання. Авіаносець був не просто військовим кораблем, а плавучою декларацією американської могутності, оснащеною літаками, ракетами, радіолокаційними системами та достатньою кількістю супроводжуючих суден, щоб сформувати невелику незалежну військову експедицію.
Складність полягає в тому, що технологічний прогрес дедалі більше сприяє тим, хто прагне знищити дорогі військово-морські платформи, а не тим, хто їх будує. Сучасні супутники, далекобійні розвідувальні безпілотники, високоточні ракети та дедалі складніші системи електронного спостереження ускладнюють приховування великих військових кораблів. Авіаносець може бути здатний запускати десятки літаків, але він також являє собою надзвичайно цінну концентрацію особового складу, обладнання та стратегічних можливостей. Ворогу не обов'язково його топити. Пошкодження його польотної палуби, силових установок або критично важливого комунікаційного обладнання може бути достатнім, щоб вивести його з бою на тривалий період. У війні проти технологічно спроможного супротивника авіаносна бойова група може витрачати непропорційно велику кількість своїх ресурсів на захист себе, а не на атаку ворога.
Економічна математика стає дедалі тривожнішою. Сучасний есмінець або фрегат може коштувати сотні мільйонів або мільярди доларів, тоді як складний авіаносець може коштувати значно дорожче. Деякі військово-морські безпілотники можна виготовити за мізерну частку цих сум. Навіть якщо військовий корабель успішно перехоплює десятки атакуючих безпілотників, його оборонні ракети можуть бути набагато дорожчими за зброю, яку він знищує. Більше того, запаси оборонних ракет обмежені. Зловмисник, який може запускати повторні хвилі недорогої зброї, може зрештою вичерпати обороноздатність корабля або змусити його відступити для поповнення запасів. Це не просто технологічна проблема, а й економічна, оскільки захисник може бути фінансово виснажений навіть за умови досягнення вражаючого тактичного успіху.
Аналогічне явище спостерігається в Червоному морі, де відносно недорога зброя, що використовується силами хуситів у Ємені, змусила західні військово-морські сили проводити тривалі оборонні операції. Передові військові кораблі, призначені для боротьби з витонченими супротивниками, виявили, що перехоплюють безпілотники та ракети, запущені порівняно погано оснащеним недержавним рухом. Оборонні системи часто виявлялися ефективними, але вартість їх утримання та поповнення боєприпасів була значною. Військовій організації не обов'язково потрібно перемагати військово-морський флот у звичайному бою, щоб накласти на нього серйозні витрати. Їй може просто знадобитися зробити подальше розгортання цього військово-морського флоту непомірно дорогим.
Україна пішла значно далі в цій логіці. Її морські безпілотники – це не просто примітивні вибухонебезпечні човни, хоча деякі з найперших моделей можна було б обґрунтовано описати саме так. Вони перетворилися на складні безпілотні платформи, оснащені дедалі складнішими системами навігації, зв'язку, спостереження та озброєння. Їхня ефективність залежить не лише від їхніх індивідуальних технологічних можливостей, а й від їхньої інтеграції в ширші мережі збору розвідувальних даних, супутникового зв'язку та військового планування. Військовий корабель, який зіткнувся з одним безпілотником, що наближається, може легко знищити його. Військовий корабель, який стикається з численними загрозами з різних напрямків, потенційно скоординованими з повітряними безпілотниками та ракетами, стикається зі значно складнішою проблемою. Перевага зловмисника полягає в можливості розподілити свою зброю по численних недорогих платформах, змушуючи захисника зосередити свої найцінніші активи на відносно невеликій кількості дуже вразливих суден.
Ця трансформація має філософський вимір. Традиційна морська війна базувалася на концентрації сил. Великі адмірали історії збирали флоти, здатні забезпечити переважаючу вогневу міць у вирішальний момент. Досягнення адмірала Нельсона під Трафальгарською битвою полягало в організації та управлінні флотом бойових кораблів з екіпажем, командири яких могли здійснювати судження серед хаосу битви. Сучасна автономна війна значною мірою змінює цю логіку. Вогневу міць можна розподілити між сотнями невеликих платформ, які не обов'язково повинні містити жодної людини. Військова ефективність стає не стільки питанням побудови найпотужнішого окремого судна, скільки питанням координації великої кількості порівняно витратної зброї. Центр військової могутності переміщується з фізичної платформи до мереж розвідки та зв'язку, які її контролюють.
Тим не менш, було б передчасно робити висновок, що військово-морські сили застаріли. Існує фундаментальна різниця між відмовою ворожому контролю над морем і здійсненням морського контролю самостійно. Україна продемонструвала надзвичайну здатність перешкоджати Росії вільно використовувати великі частини Чорного моря, але це не означає, що українські безпілотники можуть супроводжувати торговельні конвої через Атлантику, підтримувати постійну військову присутність в Індійському океані або транспортувати експедиційні сили на далекий континент. Знищення військових кораблів противника – це одне. Захист світової торгівлі, забезпечення свободи судноплавства та підтримка військових операцій за тисячі миль від дружньої території – це зовсім різні завдання. Ці функції вимагають витривалості, логістики, людського досвіду та можливостей, які невеликі безпілотні ударні кораблі поки що не можуть забезпечити.
Також слід враховувати географію Чорного та Балтійського морів. Обидва моря є відносно обмеженими водними просторами, оточеними державами, на території яких може розміститися обладнання для спостереження, літаки, ракетні батареї та установки для запуску безпілотників. Відстані, на яких вони використовуються, невеликі порівняно з тими, що трапляються в Тихому чи Індійському океанах. Безпілотник або ракета, запущена з дружнього узбережжя, може досягти ворожого корабля без потреби у складній логістичній підтримці. Спроба відтворити таку ж операцію в центрі Тихого океану створює набагато більші труднощі. Безпілотні системи потребують енергії, технічного обслуговування, зв'язку та надійної навігації. Їхня ефективність може суттєво знизитися в екстремальних погодних умовах або коли складні засоби радіоелектронної боротьби порушують їхні системи управління.
Ця відмінність стає особливо важливою, якщо врахувати військову конкуренцію між Китаєм та Сполученими Штатами. Китай значно інвестував у протикорабельні балістичні ракети, підводні човни, морську авіацію та власний надводний флот, що розширюється, частково з метою запобігання успішному втручанню американських військ у конфлікт за Тайвань. Американські авіаносці, що діють поблизу китайського узбережжя, можуть зіткнутися з надзвичайно небезпечними умовами. Однак Сполучені Штати навряд чи зможуть відмовитися від свого флоту, не втративши значною мірою свою здатність підтримувати союзи, захищати судноплавні шляхи та втручатися у віддалені конфлікти. Американська військово-морська міць не зникне як стратегічна потреба лише тому, що великі надводні судна стануть вразливими. Швидше, Вашингтону потрібно буде знайти способи здійснення морського впливу, не зосереджуючи стільки військового потенціалу на кількох надзвичайно дорогих платформах.
Підводні човни є цікавим винятком із зростаючої вразливості надводних військових кораблів. Атомні підводні човни можуть залишатися під водою протягом тривалого часу, долати значні відстані без дозаправки та загрожувати ворожим кораблям або наземним об'єктам, не розкриваючи своїх позицій. Підводні човни з балістичними ракетами залишаються центральними для ядерного стримування Сполучених Штатів, Росії, Великої Британії, Франції та Китаю. Їхня основна стратегічна функція полягає в тому, щоб залишатися достатньо важкодоступними, щоб противник не міг впевнено знищити їх у превентивній атаці. Хоча підводні дрони та передові акустичні системи виявлення можуть зрештою спростувати це припущення, підводні човни наразі зберігають переваги, яких не мають великі надводні військові кораблі. Дійсно, майбутній флот може інвестувати більше коштів у підводну війну саме тому, що поверхня океану стала таким небезпечним середовищем.
Цей оптимізм щодо підводних човнів має свої межі. Автономні підводні апарати, розподілені акустичні датчики та штучний інтелект можуть зрештою зробити океани прозорішими, ніж вони були історично. Досягнення в обробці даних можуть дозволити військовим організаціям виявляти закономірності підводного руху, які оператори звичайних гідролокаторів пропустили б. Як наслідок, підводні човни можуть зіткнутися з тією ж проблемою, з якою зараз стикаються надводні флоти: поступове зниження їхньої здатності залишатися прихованими. Історія військових технологій свідчить про те, що щоразу, коли одна система зброї отримує, очевидно, вирішальну перевагу, з'являються конкуруючі технології, щоб кинути їй виклик. Немає особливих підстав вважати, що підводні човни стануть вічним винятком із цього правила.
Королівський флот є цікавою ілюстрацією того, як традиційні морські держави починають реагувати. Велика Британія впроваджує концепцію, відому як гібридний флот, поєднуючи звичайні екіпажні військові кораблі з безпілотними надводними суднами, підводними дронами та автономними літальними апаратами. У листопаді 2026 року Королівський флот створив свою першу ескадрилью автономних надводних суден та оголосив про подальші інвестиції в підводні дрони та датчики, призначені для захисту атлантичної інфраструктури та моніторингу активності підводних човнів. Мета полягає не в тому, щоб скасувати традиційний флот за одну ніч, а в тому, щоб розподілити його можливості по набагато ширшій мережі платформ. Велика Британія починає усвідомлювати, що менша кількість надзвичайно складних кораблів може не забезпечити стійкості, необхідної в майбутньому конфлікті.
Однак існує значна інституційна перешкода для такої реформи. Військово-морські сили є одними з найконсервативніших організацій у світі, і з зрозумілих причин. Проектування військового корабля займає роки, ще додаткові роки – будівництво, і він може залишатися в експлуатації протягом кількох десятиліть. Військово-морські офіцери будують свою професійну кар'єру навколо певних типів суден та традицій, пов'язаних з ними. Урядам подобається вводити в експлуатацію вражаючі військові кораблі, оскільки вони є наочним доказом національних військових інвестицій. Політик, який стоїть на палубі нового авіаносця, оточений моряками в бездоганній формі, може правдоподібно стверджувати, що захищає націю. Той самий політик, який стоїть біля складу, що містить кілька сотень невеликих автономних човнів, може вважати можливості для зв'язків з громадськістю дещо менш задовільними, якими б ефективними з військової точки зору не виявилися ці човни.
Результатом є небезпека того, що уряди продовжуватимуть закуповувати спорядження, відповідне попередньому століттю, водночас не приділяючи достатньої уваги потребам наступного. Це навряд чи можна назвати безпрецедентним. Європейські армії вступили в Першу світову війну зі складними кавалерійськими формуваннями, військова корисність яких швидко була затьмарена кулеметами, артилерією та колючим дротом. Французи побудували лінію Мажино перед Другою світовою війною, значно інвестуючи в складну систему стаціонарних оборонних споруд, яку згодом обійшли німецькі війська. Військові установи часто мають чудову здатність удосконалювати вчорашні рішення, не передбачаючи завтрашніх проблем. Військово-морський флот, що складається з надзвичайно дорогих надводних кораблів, зрештою може розглядатися так само, як кавалерійський полк, оснащений чудово доглянутими кіньми: чудовий на вигляд, величний у церемоніальних обставинах і дедалі важче виправдовуваний на реальному полі бою.
Існує ще одна причина, чому звичайні військово-морські сили не зникнуть, і вона стосується різниці між війною та миром. Військові кораблі виконують численні функції, які не передбачають боротьби з іншими військовими кораблями. Вони перехоплюють контрабандистів, розслідують підозрілі судна, захищають комерційне судноплавство, забезпечують дотримання морських санкцій, евакуюють цивільних осіб та надають допомогу після стихійних лих. Вони здійснюють збір розвідувальних даних та демонструють політичну відданість союзним урядам. Безпілотник може бути здатний знищити вороже судно, але він не обов'язково може піднятися на борт торгового судна, вести переговори з його капітаном, рятувати тих, хто вижив, з води або контролювати доставку гуманітарної допомоги. Ці завдання вимагають людей, обладнання та значної експлуатаційної витривалості. Дійсно, зростаюча вразливість комерційного судноплавства може зробити деякі з цих традиційних військово-морських функцій важливішими, а не менш важливими.
Тому майбутнє може полягати не в ліквідації військово-морських сил, а в їхній радикальній реорганізації. Замість того, щоб зосереджувати свою бойову міць у відносно невеликій кількості дорогих суден, морські сили можуть дедалі більше складатися з розподілених мереж, що містять екіпажні судна, автономні надводні судна, підводні апарати, супутники та наземні ракетні системи. Більші кораблі, які виживуть, частково функціонуватимуть як командні центри, логістичні платформи та мобільні бази для меншої автономної зброї. Їхня цінність залежатиме не стільки від їхньої індивідуальної вогневої потужності, скільки від їхньої здатності координувати розосереджені військові засоби. Найважливішою зброєю військового корабля може зрештою стати його здатність обробляти інформацію та керувати безпілотними системами, що діють за сотні миль.
Така трансформація також змінить баланс міжнародних сил. Історично склалося так, що лише багаті держави могли дозволити собі потужні військово-морські сили. Будівництво авіаносців, атомних підводних човнів та складних есмінців вимагає величезних промислових ресурсів та технологічної експертизи. Автономна зброя потенційно знижує фінансовий поріг, за якого менші країни можуть загрожувати великим військово-морським державам. Досвід України показує, що навіть країна, яка бореться за своє виживання та володіє обмеженими звичайними морськими ресурсами, може накласти надзвичайні витрати на флот супротивника. Інші держави уважно вивчатимуть ці досягнення. Поширення недорогої військово-морської зброї може зробити найважливіші морські вузькі пункти світу дедалі небезпечнішими, ускладнюючи підтримку міжнародної торгівлі та викриваючи вразливість країн, що залежать від імпорту енергії та продовольства.
Ця можливість має особливо неприємні наслідки для глобалізації. Сучасна міжнародна торгівля залежить від припущення, що торговельні судна можуть подорожувати океанами з розумним очікуванням безпеки. Значна частина світових товарів, включаючи життєво важливі товари, перевозиться морем. Якщо відносно недорогі автономні озброєння дозволять ворожим державам або нерегулярним перевезенням загрожувати судноплавним шляхам, не маючи звичайних військово-морських сил, морська торгівля може стати дедалі вразливішою до збоїв. Вартість страхування зростатиме, судноплавні компанії перенаправлятимуть судна, а уряди можуть бути змушені виділяти більше ресурсів на захист комерційного судноплавства. Як не парадоксально, поширення зброї, здатної знищувати військові кораблі, може зрештою вимагати від держав утримання більш масштабних морських сил безпеки, хоча й складатимуться з дещо інших технологій, ніж ті, що були знайомі попереднім поколінням.
Ми також можемо наближатися до кінця традиційного розмежування між арміями, флотами та повітряними силами. Ракета, випущена з суші, може знищити корабель за сотні миль від берега. Повітряний безпілотник може атакувати військово-морську установку, тоді як безпілотний надводний корабель може нести ракети, здатні вражати літаки. Супутники постачають розвідувальні дані, системи радіоелектронної боротьби перешкоджають зв'язку, а автономне програмне забезпечення координує зброю. Поле бою стає взаємопов'язаним технологічним середовищем, в якому фізичне розташування окремої збройової платформи має менше значення, ніж її здатність робити внесок у ширшу мережу військових сил. Поділ збройних сил на окремі установи, кожна з яких має свої пріоритети закупівель та професійну ієрархію, зрештою може стати перешкодою для ефективного військового планування.
Отже, найважливіший урок з українського досвіду полягає не в тому, що військові кораблі марні, а в тому, що технологічна перевага може бути надзвичайно крихкою. Росія мала флот, з яким Україна не могла сподіватися зрівнятися звичайними засобами. Україна відповіла, змінивши характер боротьби. Замість того, щоб намагатися побудувати флот, здатний перемагати російські військові кораблі в традиційних морських битвах, вона розробила відносно недорогі системи, призначені для використання їхніх вразливостей. Значні інвестиції Росії в традиційну морську силу стали менш вирішальними, оскільки Україна відмовилася вести морську війну того типу, для якої ці інвестиції були зроблені.
Адмірали світу повинні з певним занепокоєнням дивитися на цей розвиток подій. Найбільша небезпека для них може полягати не в тому, що океани перестануть мати значення, а в тому, що звичні інструменти, за допомогою яких вони здійснювали морську могутність, стануть дедалі дорожчим тягарем. Авіаносці, фрегати та есмінці, безсумнівно, продовжуватимуть існувати ще деякий час, так само як танки та військові літаки пережили неодноразові прогнози щодо їхнього неминучого застаріння. Однак їхні ролі, оборонні вимоги та стратегічне значення суттєво зміняться. Військово-морські сили, які успішно адаптуються, будуть тими, хто розуміє, що збереження контролю над морем є стратегічною метою, а не зобов'язанням щодо збереження будь-якого конкретного типу військового корабля.
У всьому цьому є й остаточна іронія. Російська імперія століттями намагалася утвердитися як велика військово-морська держава, починаючи від будівництва Балтійського флоту Петром I і закінчуючи надзвичайними інвестиціями Радянського Союзу в підводні човни та надводні судна. Сучасний російський флот залишається важливим символом національного престижу, навіть попри те, що його оперативна свобода зазнає сумнівів з боку країни, чия найефективніша морська зброя часто взагалі не має моряків. Видовище російського ракетного корвета, який, як повідомляється, відступає до Санкт-Петербурга після атаки українського безпілотника, було б майже немислимим для адміралів попереднього покоління. Однак це відображає важливу істину про сучасну військову справу: потужний флот більше не обов'язково складається з потужних кораблів.
Флот майбутнього може дедалі більше складатися зі зброї, яка не буде схожа ні на кораблі, ні на традиційні військово-морські літаки, керуватиметься операторами, які ніколи не виходять у море, та координуватиметься комп'ютерними системами, що обробляють інформацію швидше, ніж будь-який командир-людина. Його найгрізніші кораблі можуть бути тими, які важко побачити, тоді як найефективнішою зброєю може бути та, яку можна виготовити достатньо дешево, щоб її можна було втратити у великій кількості. Великі морські битви майбутнього можуть відбуватися без жодного моряка, який би побачив вороже судно, і, можливо, ворог ніколи точно не дізнається, звідки почалася атака.
Флоти виживуть, бо океани залишаються незамінними для міжнародної безпеки та торгівлі. Що може не вижити, так це традиційне уявлення про велич військово-морських сил, що вимірюється водотоннажністю лінкорів, кількістю авіаносців або пишнотою флоту, зібраного для урочистого огляду. Вік адмірала, який оглядає свою вражаючу колекцію військових кораблів з містка флагманського корабля, можливо, добігає кінця. Його наступником може стати порівняно нічим не примітна людина, що сидить перед екраном комп'ютера, направляючи цілий ряд недорогої автономної зброї на ціль, яка коштує в тисячу разів дорожче.
Нельсон міг би бути вражений. Він також міг би, будучи надзвичайно розумним військово-морським командиром, одразу ж усвідомити переваги.
