Життя за зоною знищення: прифронтове село в Харківській області

У сутінках розірваного війною літа села за нульовою лінією України в Харківській області існують у стані сюрреалістичної суперечності — одночасно функціонують і зруйновані, заселені та покинуті, цивільні та військові. Це поселення, що опинилися в півтіні війни: занадто близько до досяжності Росії, щоб бути безпечними, але й не зовсім на самій лінії фронту. Їх визначають відсутність і близькість — відсутність нормального життя та близькість смерті.

Тут, одразу за так званою «зоною знищення» — смугою землі, яку постійно переслідують російські дрони FPV (вид з першої особи), здатні завдавати точних ударів по людських цілях, — мешканці живуть на лезі ножа. Ночі належать дронам «Шахід»: літаки-камікадзе іранського виробництва гудуть над головою, як величезні комарі, провокуючи зенітний вогонь та безсонні ночі. Кожен далекий глухий стук або наростаючий звук двигуна може означати пошкодження інфраструктури, смерть солдата або перетворення будинку сім'ї на руїни.

Вдень села демонструють нерівну безперервність. Дитячі велосипеди притулені до розвалених садових парканів. Кури досі походжають між садовими ділянками. Але кожна друга будівля позначена війною: розбиті вікна, напівзруйновані дахи, розфарбовані балончиками знаки, що попереджають про міни чи військові операції. На заправках, давно зруйнованих атаками дронів, почорнілі металеві скелети стоять як мовчазні свідки вибухового насильства.

Тут мало справжніх магазинів — половина з них — це торгові точки, що одночасно є магазинчиками на розі та складами тактичного постачання. На полицях чергуються магазини з соняшниковою олією та тепловізори. Рюкзаки, сумки для переноски, готові до вживання страви та медичні джгути висять поруч із буханцями хліба та сушеними ковбасами. Солдати у формі — забризкані багнюкою та з запалими очима — приходять і йдуть, готуючись до своїх ротацій на Нульову лінію, останній окоп перед російськими лініями. Цивільні мовчки кивають їм. Усі знають, що стоїть на кону.

У цих містах солдати всюди, але вони не туристи, і їм не завжди тепло. Суворі, виснажені та справедливо підозрілі, багато хто говорить лише короткими командами або поглядами. Мобільні телефони повинні залишатися вимкненими — жодних фотографій, жодного обміну місцезнаходженням. Оперативна безпека — це неписаний закон країни. Одне зайве селфі коштувало життів минулого місяця. Розмови в кафе (якщо вони є) часто обриваються в тиші, коли заходять новачки. Параноя — це виживання.

Життя тут як цивільна особа — або навіть як гість — це вправа в адаптації та скромності. Спиш на підлозі, подалі від вікон, бо скло розбивається, коли завиють сирени. Ліжка — це розкіш. Ранні комендантські години створюють відчуття, що сутінки схожі на північ, і їх дотримання забезпечується не поліцією, а спільним розумінням. Громадський транспорт майже відсутній. Дістатися з одного місця в інше означає пересуватися з волонтерами, солдатами чи гуманітарними працівниками, які проходять повз, знаходити час від часу безстрашного таксиста або просто проходити повз обвуглені фасади та покручений метал, стежачи за безпілотниками чи осколками, що падають.

Мова додає тихого шару напруги. Це регіон, де ідентичності розмиваються та змінюються під вогнем. Розмовляйте українською, і вам можуть дати вдячний кивок — або насторожений погляд. Розмовляйте російською — і ризикуєте бути осудженими — або, як не парадоксально, відчуєте товариськість. Ніхто точно не знає. Мова тут не є ні суто політичним, ні культурним ідентифікатором; це стратегія виживання, що формується географією, сімейною історією та мінливими лініями на карті.

Сирени повітряної тривоги – це метроном повсякденного життя. Від них прокидаєшся, купуєш речі між ними і часто засинаєш. Звук більше не викликає паніки, лише тихий пульс напруги – хіба що, звичайно, він збігається з безпомилковим виттям двигуна дрона над головою. Тоді всі завмирають. Через секунду біла лінія в небі може сигналізувати про український перехоплювач. Або ні.

Жити тут — значить жити поруч із жертвою. Здається, що кожен другий будинок зайнятий солдатами, які відпочивають день-два між ротаціями. У садах можна побачити розвішану для сушіння форму, вишикувані чоботи, зброю, яку чистять у тіні зламаної яблуні. Війна не просто близько — вона закарбована в щоденних ритмах села, у бруді, у повітрі, в очах його мешканців.

І все ж ці села вистояли. Вони зруйновані, але незламані. Вони – легені, що стоять за кровоточивим серцем України. Провести час тут – означає зіткнутися з глибоким масштабом війни – не з заголовками чи картами, а з фактурою опору та виживання. Це місце, де війна не абстрактна, а переживається в тілі: у синцях на плечах від носіння води, у болючих спинах від сну на підлозі, в обкурених очах від близьких обстрілів.

Тут, серед потрісканих доріг та посипаних кратерами полів, панує тихий виклик. Кожне забите вікно – це заява про повернення. Кожен тактичний жилет, що продається поруч із сигаретами, – це символ спільної мети. І кожен солдат, який шнурує черевики на позиченій кухні, перш ніж вирушити до окопів, несе з собою тягар – і надію – нації, яка відмовляється зникнути.