Діти війни: травма, освіта та майбутнє покоління

Війна в Україні, яка вже триває четвертий рік повномасштабного вторгнення після десятиліття періодичних конфліктів, спустошила не лише міста та інфраструктуру, а й життя найуразливіших верств населення: дітей. Переміщення, травми, порушення шкільного навчання та насуваються тіні призову чи втрат наклали надзвичайний тягар на українську молодь. Хоча увага світової спільноти часто зосереджена на полі бою, з'явився інший фронт, який визначатиме майбутнє України на десятиліття вперед: битва за захист, освіту та зцілення дітей війни.

Покоління у смуті

Станом на середину 2025 року понад 2 мільйони українських дітей були переміщені всередині країни або за кордон. Багато хто пережив бомбардування, окупацію або примусову депортацію. За даними Організації Об'єднаних Націй, тисячі дітей стали сиротами. На окупованих територіях діти стикаються з систематичною русифікацією, ідеологічною обробкою, а в багатьох випадках – з примусовим переселенням до Росії чи Білорусі, що Міжнародний кримінальний суд класифікував як воєнний злочин. У звільнених районах діти, що повертаються, часто стикаються з травмами, дезорієнтацією та відсутністю безперервності у своєму житті.

Це покоління виросло серед сирен, підвалів, перетворених на класні кімнати, та колискових, перерваних дронів. Психологічний вплив глибокий і досі триває.

Психологія війни: Невидимі рани

Діти сприймають насильство інакше, ніж дорослі. Вони більш схильні до тривоги, депресії, нічних жахів та регресивної поведінки, такої як нічне нетримання сечі або абстиненція. У старших дітей та підлітків травма може проявлятися в агресії, відстороненні від навчання, зловживанні психоактивними речовинами або навіть суїцидальних думках.

Українські психологи, які працюють з дітьми, що постраждали від війни, повідомляють про тенденції хронічного стресу, втрати довіри та фрагментації ідентичності. Ці проблеми посилюються в громадах поблизу лінії фронту, особливо в Харківській, Запорізькій та Донецькій областях, де близькість смерті є щоденною та вісцеральною. У країнах, що приймають біженців, таких як Польща, Румунія та Німеччина, діти часто стикаються з труднощами інтеграції, цькування та втрати національної ідентичності, особливо коли вигнання триває довше.

Міністерство освіти України та ЮНІСЕФ започаткували спільні програми для впровадження травматично-орієнтованих підходів у шкільну освіту, навчання вчителів наданню першої психіатричної допомоги та надання консультаційних послуг. Але масштаби потреб значно перевищують ресурси.

Школи на передовій

Щонайменше 3500 шкіл по всій Україні пошкоджено або зруйновано. У таких районах, як Бахмут чи Авдіївка, буквально нічого не залишилося цілим. В інших школах навчають у бункерах або на підземних станціях. Міністерство освіти підрахувало, що лише 60% дітей на передовій або нещодавно звільнених районах мають доступ до повноцінного очного навчання.

Онлайн-навчання, яке колись було наслідком пандемії, стало необхідністю воєнного часу. Але через перебої з електроенергією, пошкоджену інфраструктуру та недостатню кількість цифрових пристроїв онлайн-освіта часто залишається недоступною для найбільш вразливих верств населення. У багатьох сільських або бідніших районах діти втратили два повних роки навчання.

Більше того, освіта не є нейтральною під час війни. Українська влада очистила навчальні програми від російського впливу, зробивши акцент на національній історії, українській мові та літературі опору. Натомість школи на окупованих територіях часто стикаються з нав'язаними Росією навчальними програмами, підручниками та навіть вимогами російського громадянства для відвідування занять.

Таке роздвоєння освітніх систем створює паралельні реальності для українських дітей, залежно від географії, контролю та доступу.

Діти-солдати, депортовані та мілітаризація молоді

Хоча в Україні систематично не проводиться призов неповнолітніх солдатів, молодь, тим не менш, ближче до мілітаризації. Підлітки служать волонтерами, операторами безпілотників або інформаторами. Багато хто втратив старших братів і сестер або батьків на війні. Ініціатива «Молоді армійські кадети», яку розглядають як програму патріотичної підготовки, різко зросла, що викликає занепокоєння щодо мілітаризації молодіжної ідентичності.

Тим часом на окупованих Росією територіях дітей навчають «військово-патріотичному вихованню», тактиці виживання, поводженню зі зброєю та прославлянню російської агресії. З’явилися відеозаписи українських дітей, які пройшли парад у військовій формі в Донецьку та Луганську, що нагадує методи індоктринації радянських часів.

Міжнародна спільнота значною мірою не змогла розробити скоординовану стратегію щодо пошуку, репатріації чи захисту цих дітей. Тисячі залишаються зниклими безвісти.

Культурна ідентичність та опір

Незважаючи на жахи, українські діти також стали потужними символами стійкості. У притулках і таборах для біженців діти малюють український прапор, співають народні пісні та влаштовують імпровізовані вистави про опір. Їхнє почуття національної ідентичності, хоча й сформоване травмою, часто надзвичайно сильне.

Мова, зокрема, стала засобом як травми, так і трансформації. У російськомовних регіонах багато дітей свідомо вирішили перейти на українську мову як акт культурного непокори. Школи пропагують українську поезію, народні казки та пісні, які підтверджують ідентичність перед обличчям знищення.

Креативні методи терапії — мистецтво, танці, драма — зараз є невід’ємними елементами втручань, орієнтованих на дитину. Такі проекти, як «Мистецтво виживання» та «Листи до Маріуполя», пропонують дітям простір для переживання горя та висловлення свого голосу.

Відбудова майбутнього: політика та партнерство

Стратегія України щодо захисту та відновлення дітей повинна враховувати кілька аспектів: психологічну підтримку, освітню реінтеграцію, відновлення національної ідентичності та соціальну згуртованість. Хоча підтримка донорів існує, координація залишається непослідовною.

Ключові пріоритети повинні включати:

• Реконструкція безпечних шкіл: За підтримки західних донорів Україна починає будувати модульні, укріплені школи у прифронтових районах з бомбосховищами та цифровими класами.

  
  

• Національна програма охорони психічного здоров'я: Скоординована програма відновлення після травм у школах, клініках та громадах є надзвичайно важливою. Наразі дитячі психологи зосереджені в міських центрах, що залишає дітей із сільської місцевості та дітей з передової недостатньо обслуговуваними.

  
  

• Механізм репатріації дітей: Україна повинна співпрацювати з міжнародними партнерами для створення правових та логістичних рамок для розшуку, документування та повернення депортованих дітей, одночасно пропонуючи їм всебічну підтримку в реінтеграції.

  
  

• Залучення та інклюзія молоді: Залучення молоді до ініціатив з відбудови — через мистецтво, активізм та освіту — допоможе їм відновити свободу дій та надію.

  
  

• Освіта біженців за кордоном: З огляду на те, що понад 500 000 українських дітей навчаються в іноземних школах, реінтеграція має бути поступовою, шанобливою та підтримуючою. Програми, що пропонують двомовну освіту, дистанційні уроки української мови та психологічне консультування у вигнанні, є життєво важливими.

Поза межами виживання

Війна намагалася позбавити Україну її дітей — через смерть, переміщення, ідеологічну обробку та відчай. Але українські діти залишаються. Вони малюють, говорять, навчаються та пам'ятають. Вони несуть травми обстрілів та вигнання, але також зерна опору, пам'яті та, зрештою, відбудови.

Чи вийде це покоління зламаним чи сміливим, залежатиме не лише від закінчення війни, але й від турботи, освіти та можливостей, які вони отримають зараз. Майбутнє України буде написано не лише на танках чи договорах, а й у класах, клініках та малюнках олівцями. Ці діти — не просто побічні жертви. Вони — незакінчена історія нації у війні.