Голоси переміщених осіб: українська діаспора воєнного часу вдома та за кордоном

З моменту повномасштабного російського вторгнення у лютому 2022 року Україна стала свідком одного з найбільших переміщень населення в Європі з часів Другої світової війни. Мільйони людей були змушені покинути свої домівки через обстріли, окупацію чи економічний колапс. Деякі перетнули міжнародні кордони, приєднуючись до нових громад по всьому континенту та за його межами; інші шукали притулку в самій Україні, часто по кілька разів. Разом ці люди утворюють величезну діаспору воєнного часу: фрагментовану за географією, але об'єднану стійкістю, спільною пам'яттю та тягарем представлення нації у війні.

Внутрішні біженці: Батьківщина в русі

Внутрішнє переміщення в межах України змінило демографічний та громадянський ландшафт країни. За оцінками, станом на середину 2025 року понад 4 мільйони українців залишаються внутрішньо переміщеними особами. Найбільші потоки походять з Донбасу, півдня Херсонської та Запорізької областей, а також районів навколо Харкова та Києва на початку війни. Багато хто переселився до Львова, Івано-Франківська, Тернополя та інших західних міст; інші залишаються в сільській місцевості, промислових гуртожитках та переобладнаних громадських будівлях.

Виклики, з якими вони стикаються, величезні: перенаселеність, нестача робочих місць, перевантажені системи охорони здоров'я та освіти, а також травма від повторюваної евакуації. Муніципальна влада адаптувалася з вражаючою швидкістю за підтримки міжнародних агентств та активної мережі місцевих волонтерів. Українське громадянське суспільство, яке довгий час було однією з найсильніших сторін країни, було рушієм екстреної допомоги, житла, юридичної допомоги та емоційної підтримки.

Однак ці переміщені особи не просто жертви. Вони також є учасниками: відкривають малий бізнес, працюють у лікарнях, викладають у школах та беруть участь у громадському житті. Раптове змішання громад прискорило формування єдиної української ідентичності, зруйнувавши старі регіональні розбіжності. Внутрішнє переміщення змусило країну переосмислити, хто вважається «місцевим» і як колективна приналежність може підтримуватися в умовах потрясінь.

Вигнання за кордон: нове життя та невичерпні прагнення

Поряд із внутрішньо переміщеними особами, понад шість мільйонів українців покинули країну з лютого 2022 року. Хоча деякі повернулися, багато хто залишається у вигнанні по всій Європі, Північній Америці та за її межами. Польща, Німеччина та Чеська Республіка приймають найбільше українського населення, але значні громади зараз також існують в Ірландії, країнах Балтії, Великій Британії та Канаді. Більшість із них – жінки та діти, враховуючи обмеження на виїзд для дорослих чоловіків, – і вони несуть як відповідальність за виживання, так і емоційний тягар відсутніх близьких.

Ця діаспора була джерелом гордості та тривоги. Українські емігранти успішно лобіювали іноземні уряди, збирали кошти, ділилися своїми історіями з глобальною аудиторією та створювали мережі допомоги для підтримки як солдатів, так і цивільного населення. Їхній внесок надав людського обличчя стражданням України та посилив дипломатичне послання країни за кордоном. Розквітли україномовні школи, ЗМІ, церкви та культурні центри, що гарантує, що вигнання не означає знищення.

Водночас життя за кордоном рідко буває легким. Мовні бар'єри, обмежені можливості працевлаштування, травми та страх постійного переміщення створюють нестабільний емоційний ландшафт. Багато українських біженців відчувають себе розбитими між двома реальностями: будувати життя в країні перебування та прагнути повернутися до тієї, яка, можливо, вже не існує такою, якою вони її знали.

Пам'ять, травма та політика повернення

Питання повернення є надзвичайно важливим як для внутрішнього, так і для зовнішнього переміщення. Деякі внутрішньо переміщені сім'ї намагалися повернутися до міст, звільнених від окупації, таких як Херсон або деякі частини Харкова, але стикаються зі зруйнованою інфраструктурою, нестабільною безпекою та обмеженим доступом до державних послуг. Зовнішні переміщені особи зважують витрати на репатріацію з крихким миром у певних регіонах та майбутнім, яке вони почали будувати в інших місцях.

В обох випадках психологічні наслідки переміщення є гострими. Військова травма, перервана освіта, розбиті сім'ї та тривала нестабільність залишили глибокий слід на психічному здоров'ї як дорослих, так і дітей. Українські психологи попереджають про майбутню кризу поколіннь: суспільство змушене відбудовуватися, все ще перебуваючи в жалобі. Незважаючи на це, стійкість громади залишається сильною. По всій Європі та в Україні з'явилися групові терапевтичні сеанси, дитячі художні ініціативи та проекти розповіді історій діаспори для подолання колективного горя.

Новий вид громадянства

Війна змінила поняття українського громадянства — не лише в юридичному плані, а й як ідею приналежності. Воно більше не визначається виключно місцем, етнічною приналежністю чи мовою, а спільною жертвою, громадянською відповідальністю та моральними переконаннями. Переміщені особи, чи то в Одесі, чи в Осло, допомогли визначити цю нову українську суб'єктивність. Їхні акти благодійності, організації та адвокації — часто без публічного визнання — є частиною ширших воєнних зусиль.

Таким чином, діаспора воєнного часу — це не лише гуманітарне, а й політичне явище. Голоси переміщених осіб говорять про майбутню Україну, яку вони хочуть бачити: демократичну, інклюзивну, європейську та суверенну. У міру того, як країна планує своє остаточне відновлення, ці громади, які мають коріння у вигнанні, але мріють про повернення, можуть стати одними з її найпалкіших реформаторів.

Висновок

Українська діаспора часів війни, як вдома, так і за кордоном, відображає як найглибші рани війни, так і деякі з її найсповненіших надій. Незалежно від того, чи живуть вони в імпровізованому житлі на Закарпатті, чи навчаються в Берліні, переміщені українці змінюють ідентичність країни та її міжнародну присутність. Їхні голоси мають бути почуті не лише в офісах реєстрації біженців та чергах на кордоні, а й у майбутньому відбудові України. Так, вони ті, хто вижив, але вони також громадяни, будівники та автори національної історії, яку ще належить написати.