Вітгенштейн і Фуко: два філософи практики

Метью Періш

Вівторок, 13 жовтня 2026 року

Людвіг Вітгенштейн і Мішель Фуко не є філософами, яких інтелектуальна історія природно ставить поруч один з одним. Вітгенштейн міцно належить до канону аналітичної філософії ХХ століття, навіть якщо він витратив значну частину своєї кар'єри, намагаючись вилікувати філософів від деяких звичок, які набула аналітична філософія. Фуко так само міцно належить до континентальної традиції, хоча він не любив ярликів, а його роботи вільно перетиналися між філософією, історією, психіатрією, кримінологією та політичною теорією. Їхні прозові стилі навряд чи могли б бути більш різними. Вітгенштейн писав стислі зауваження, запитання та приклади, тоді як Фуко конструював розлогі історичні наративи, населені в'язницями, лікарнями, школами, солдатами, лікарями, злочинцями та божевільними.

Однак, під цими відмінностями криється вражаюча філософська спорідненість. Обидва мислителі з глибокою підозрою ставилися до ідеї, що філософські проблеми найкраще зрозуміти, шукаючи приховані сутності за звичайними людськими практиками. Обидва наполягали, радикально по-різному, на тому, що поняття набувають свого значення через їх використання в організованих формах людської діяльності. Обидва вважали філософську абстракцію потенційно оманливою, якщо її відокремити від практик, в яких фактично діють слова, класифікації та правила.

Порівняння не слід перебільшувати. Вітгенштейн і Фуко мали надто багато розбіжностей у поглядах, щоб їх можна було комфортно асимілювати. Вітгенштейн не був теоретиком політичної влади, а Фуко не був переважно філософом мови. Філософський темперамент Вітгенштейна був терапевтичним, тоді як Фуко був генеалогічним. Проте, їхнє спільне читання розкриває щось важливе про філософію ХХ століття. Дві традиції, які традиційно представлялися як інтелектуальні протилежності, незалежно один від одного дійшли спорідненого висновку: якщо ми хочемо зрозуміти поняття, ми повинні дослідити, що люди насправді з ними роблять.

Значення та використання

Знайоме гасло, пов'язане з пізнім Вітгенштейном, полягає в тому, що значення є використання. Як і більшість філософських гасел, воно стає оманливим, якщо розглядати його як цілісну теорію. Точка зору Вітгенштейна була радше методологічною, ніж просто дефініційною. Коли філософи плутаються щодо значення слова, вони спокушаються шукати об'єкт, сутність або ментальне уявлення, що йому відповідає. Вітгенштейн неодноразово перенаправляє увагу на обставини, за яких слово фактично використовується, оскільки мова є діяльністю, перш ніж вона стане об'єктом філософського теоретизування.

Люди обіцяють, наказують, жартують, моляться, обчислюють, ображають, описують, вибачаються, ставлять запитання та розповідають історії. Слова функціонують по-різному в цих різних практиках, і немає підстав вважати, що кожен змістовний вираз виконує одну й ту саму логічну функцію. Звідси й відоме поняття Вітгенштейна про «мовну гру». Розмова мовою вбудована в моделі дій, що регулюються правилами, очікуваннями та спільними формами життя. Зрозуміти вираз — це не просто пов’язати його з об’єктом. Це означає знати, як компетентно брати участь у практиках, в яких вираз відіграє певну роль.

Фуко підходить до понять, очевидно, з іншого боку. Він запитує, як суспільства почали говорити про божевілля, злочинність, хворобу, сексуальність та нормальність певним чином. Його турбує не семантика окремих слів, а системи класифікації. Однак він також відмовляється відокремлювати поняття від практик. Що означає, наприклад, назвати когось психічно хворим? Відповідь не може бути вичерпною, звернувшись до словника, оскільки класифікація діє в межах медичної та інституційної практики.

Лікарі ставлять діагнози, лікарні госпіталізують, уряди регулюють, страхові системи відшкодовують витрати, суди визначають дієздатність, сім'ї змінюють свою поведінку, а пацієнти можуть почати розуміти себе через діагностичні категорії. Ця концепція живе крізь усі ці дії. Тут Вітгенштейн і Фуко сходяться на методологічному принципі, який є оманливо простим, але філософськи потужним: погляньте на практику, перш ніж будувати теорію.

Від мовних ігор до інституційних ігор

Порівняння можна загострити, розширивши словниковий запас Вітгенштейна. Мовна гра вбудована у форму життя, тоді як Фуко запитує, що відбувається, коли такі практики стають інституціоналізованими. Розглянемо слово «злочинець». З одного боку, його використання регулюється правовими нормами. Особу, засуджену за правопорушення, можна доречно охарактеризувати як злочинця. Вітгенштейн міг би попросити нас дослідити обставини, за яких використовується цей вираз, а не шукати якусь метафізичну властивість злочинності.

Фуко ставить ще одну серію питань. Хто має повноваження застосовувати класифікацію? Які процедури визначають, чи вона застосовується? Які записи створюються після її застосування? Які наслідки випливають з класифікації? Як класифікована особа згодом розуміє себе? Як на неї реагують поліція, судді, тюремні службовці, роботодавці та інші установи? Таким чином, мовна гра стає інституційною грою.

Це розширення має значення, оскільки класифікації мають асиметричні наслідки. Назвати когось поганим шахістом може ранити його гордість, але назвати когось небезпечним правопорушником може позбавити його свободи. Назвати когось психічно некомпетентним може позбавити її юридичних повноважень приймати рішення, тоді як назвати дитину освітньо недостатньою може змінити хід її освіти. Тому деякі мовні ігри пов'язані з машинами, і особливий внесок Фуко полягає в тому, щоб зробити ці машини філософськи видимими.

Правила та їх дотримання

Пізніше обговорення Вітгенштейном дотримання правил є ще однією точкою дотику. Жодне правило не містить у собі повної специфікації кожного можливого майбутнього застосування. Скінченний вираз повинен якимось чином керувати нескінченно багатьма випадками, проте інше правило, що інтерпретує перше, саме потребуватиме інтерпретації. Ми не можемо втекти в нескінченну ієрархію інструкцій, що пояснюють інструкції. Зрештою, правила діють тому, що люди мають спільні практики щодо того, що вважається правильним їх дотриманням.

Це розуміння має величезне інституційне значення. Правові системи, бюрократія та наукові дисципліни насичені правилами, проте письмові правила ніколи повністю не визначають їх власне застосування. Посадовці набувають звичок тлумачення, професії розробляють конвенції, суди накопичують прецеденти, а організації набувають культури. Те, що формально здається застосуванням абстрактного правила, залежить від практики, яку саму по собі неможливо звести до слів, якими виражено це правило.

Історичні праці Фуко неодноразово досліджують цю територію з протилежного боку. Його цікавить, як інституційні практики стабілізують певні способи класифікації та поводження з людьми. Правило ніколи не є просто реченням у книзі. Воно втілюється в архітектурі, розпорядку дня, професійній експертизі, записах, обстеженнях та спостереженні. Шкільний розклад – це правило, втілене в організації часу, тюремна камера – це правило, втілене в архітектурі, медична карта – це класифікація, втілена в бюрократії, а обстеження – це стандарт, втілений у процедурі. Тому інститути Фуко можна розуміти як величезні механізми практичної ефективності правил.

Форми життя та форми влади

Тут відмінності між двома філософами стають ще важливішими. Концепція Вітгенштейна про форму життя зазвичай не є політичною. Спільні людські практики забезпечують фон, на якому стає можливою мовна комунікація. У певний момент виправдання припиняється, оскільки учасники просто діють певним чином. Фуко відмовляється залишати справи на цьому. Щоразу, коли практика встановлюється, він хоче знати, як вона встановлюється, хто її здійснює та які наслідки вона спричиняє. Те, що Вітгенштейн іноді трактує як фонові умови зрозумілості, Фуко може трактувати як результат історії.

Це створює захопливу філософську напругу. Припустимо, що суспільство поділяє практику, яка регулює те, що вважається нормальною поведінкою. Вітгенштейнівський аналіз може дослідити, як слово «нормальний» функціонує у відповідних мовних іграх. Фуко запитує, чому саме виникла ця практика нормальності. Які інституції її підкріпили? Які форми експертизи її легітимізували? Що сталося з людьми, класифікованими як аномальні? Вітгенштейн метафорично запитує, як грається в цю гру, тоді як Фуко запитує, хто створив дошку. Ця відмінність відображає багато з того, що відрізняє їхні філософські темпераменти.

Спокуса прихованих сутностей

Обидва філософи, проте, є ворогами певної філософської спокуси: переконання, що під безладними соціальними практиками має ховатися якась чиста сутність, яка чекає на своє відкриття. Обговорення ігор Вітгенштейном є очевидним прикладом. Що спільного між настільними іграми, іграми з м'ячем, картковими іграми та дитячими іграми? Можливо, нічого, крім перекриваючихся подібностей. Потреба в єдиній сутності може виникати радше з філософських очікувань, ніж зі структури самого явища.

Фуко робить аналогічний хід історично. Що таке божевілля? Що таке сексуальність? Що таке покарання? Він підозрює, що філософи та соціологи занадто охоче припускають, що ці категорії ідентифікують стабільні об'єкти, які суспільства поступово почали розуміти точніше. Його генеалогії натомість досліджують, як змінювалися самі категорії. Це не означає, що реальність зникає в мові. Люди страждали від психозу до того, як існувала психіатрія, у людей були сексуальні бажання до того, як сучасна сексологія класифікувала їх, а суспільства завдавали страждань правопорушникам до того, як з'явилася сучасна кримінологія.

Фуко-діанське питання стосується концептуальної організації цих реальностей. Ця відмінність важлива, оскільки деякі послідовники Фуко перетворили складне історичне спостереження на неправдоподібну метафізику. З того факту, що класифікації є соціально конструйованими, не випливає, що явища, що класифікуються, є уявними. Карти конструюються, але гори – ні, і Вітгенштейн може допомогти врятувати Фуко від цієї спокуси. Різні лінгвістичні практики можуть організувати наше розуміння реальності, не створюючи її за допомогою лінгвістичних указів.

Філософія як терапія та генеалогія

Їхні методи найбільш різко розходяться в тому, чого, на їхню думку, повинна досягти філософія. Вітгенштейн часто описує філософські проблеми як такі, що виникають, коли мова «йде у відпустку»: слова вилучаються зі свого звичайного вжитку та перетворюються на метафізичні головоломки. Філософія повинна повернути їх до їхнього повсякденного застосування. Отримана діяльність є терапевтичною. Філософ не обов'язково створює кращу теорію, а натомість розсіює плутанину, яка породила попит на теорію.

Фуко набагато менш мирний. Його генеалогічний метод не просто прояснює існуючі практики, а й дестабілізує їх. Показуючи, що інституції мають історію, генеалогія підриває враження, що їхня сучасна форма є необхідною або неминучою. Суспільство може уявляти, що в'язниці є природною формою покарання, тому Фуко запитує, як ув'язнення стало домінуючим. Суспільство може уявляти, що психіатричні категорії просто відповідають позачасовим поділам у природі, тому Фуко досліджує інституції, завдяки яким ці категорії розвинулися. Суспільство може розглядати сучасні сексуальні ідентичності як природні види, тому Фуко досліджує історичне виникнення словника, завдяки якому сексуальність стала об'єктом наукового та адміністративного знання.

Проте між цими двома проектами існує глибша структурна схожість. Вітгенштейн хоче звільнити нас від філософської плутанини, тоді як Фуко хоче звільнити нас від історичної неминучості. Обидві стратегії полягають у тому, щоб показати, що щось, що ми вважали обов'язковим, було обов'язковим лише тому, що ми неправильно зрозуміли джерело цього примусу. Вітгенштейн викриває граматичні звички, які породжують філософську необхідність, тоді як Фуко викриває історичні процеси, які роблять випадкові інституції природними.

Політика, яку Вітгенштейн залишає позаду

Найсильніша критика Вітгенштейна з боку Фуко полягає в тому, що описи мовної практики можуть приховувати асиметрії в самій практиці. Не кожен має рівні повноваження визначати, як використовуються слова. Тлумачення суддею слова «розумний» має більше значення, ніж тлумачення підсудним, класифікація пацієнта психіатром може мати більше значення, ніж класифікація пацієнтом самого себе, а судження вчителя про компетентність може визначати можливості дитини. Визначення національної безпеки урядом може виправдовувати секретність або примус. Тому мовні ігри відбуваються в рамках структур влади.

Це не скасовує філософію мови Вітгенштейна. Це розкриває вимір, який рідко його хвилював. Спільні практики роблять значення можливим, але практики можуть одночасно розподіляти владу нерівномірно між учасниками. Фуко просить нас звернути увагу на те, хто уповноважений говорити і, що не менш важливо, чиї класифікації мають інституційні наслідки.

Це особливо важливо в інституціях, організованих навколо експертних знань. Сучасні суспільства делегують надзвичайні повноваження спеціалістам. Лікарі визначають хвороби, психіатри визначають патології, економісти консультують уряди, юристи класифікують поведінку відповідно до правових категорій, а розвідувальні служби визначають, яка інформація становить загрозу. Все частіше алгоритми беруть участь у цих процесах класифікації. Експертиза є незамінною для складних суспільств, проте експертиза також є формою влади, оскільки класифікації призводять до наслідків. Досягнення Фуко полягало в тому, що він наполягав на тому, що епістемологію та інституційну владу не завжди можна вивчати окремо.

Вітгенштейнівська критика Фуко

Критика може бути спрямована і в протилежному напрямку. Фуко іноді пише так, ніби відкриття того, що практика передбачає владу, виявило щось приховане та зловісне в ній. Вітгенштейніанець міг би відповісти, що це ще одна філософська спокуса, породжена абстракцією. Перш ніж робити висновки з твердження, що стосунки включають владу, нам слід запитати, що означає «влада» в конкретній практиці, яка розглядається.

Батько, який не дає дитині вийти на дорогу, здійснює владу. Диригент, який керує оркестром, здійснює владу. Суд, який забезпечує виконання контракту, здійснює владу. Університет, який вимагає від студентів складання іспитів, здійснює владу. Хірург, який робить пацієнту анестезію, здійснює надзвичайну фізичну владу над іншою людиною. З самого лише абстрактного опису нічого морально не випливає. Ми повинні повернутися до конкретної практики та запитати, що роблять учасники, які правила ними керуються, яким цілям служить ця діяльність, які альтернативи існують і що в рамках цієї практики вважається зловживанням.

Вітгенштейнівська вимога уваги до деталей, таким чином, є протиотрутою від однієї зі слабкостей Фуко. «Влада» може стати метафізичною абстракцією, такою ж оманливою, як і абстракції, які атакував Вітгенштейн. Фуко найсильніший, коли точно описує механізми, і найслабший, коли влада стає універсальною пояснювальною субстанцією.

Штучний інтелект та дотримання правил

Порівняння Вітгенштейна та Фуко стає особливо цікавим в епоху штучного інтелекту. Великі мовні моделі беруть участь у лінгвістичних практиках, не беручи участі в людських формах життя у звичайному біологічному сенсі. Вони засвоюють статистичні закономірності з величезних масивів мов, створених людиною, і можуть відтворювати моделі дотримання правил з вражаючою компетентністю. Це створює впізнавану вітгенштейнівську головоломку.

Якщо правильна лінгвістична поведінка полягає суттєво в компетентній участі в практиках, що ж нам сказати про машину, яка бере участь успішно? Чи має розуміння вимагати певного приватного розумового супроводу, чи здатність орієнтуватися в мовних іграх забезпечує принаймні частину того, що ми маємо на увазі під розумінням? Вітгенштейн не пропонує простої відповіді, оскільки сучасний штучний інтелект лежить далеко за межами його технологічного горизонту. Однак його напад на приватні та суто менталістичні теорії значення робить це питання надзвичайно незручним для будь-кого, хто наполягає на тому, що машини очевидно не можуть розуміти мову.

Фуко ставить інше питання: хто контролює мовні ігри, в яких бере участь штучний інтелект? Великі мовні моделі не просто відтворюють мову. Вони дедалі більше опосередковують її. Вони узагальнюють документи, відповідають на запитання, рекомендують дії, ранжують інформацію, складають листування та інтерпретують складні масиви знань. Їхні класифікації можуть впливати на зайнятість, фінанси, медицину, освіту, поліцію та управління. Тому апарат дискурсу стає частково обчислювальним.

Отже, ці два філософи спрямовують нашу увагу на взаємодоповнюючі проблеми. Вітгенштейніанець запитує, чи дотримується машина правила, і що для нас означатиме ствердне твердження. Фуко запитує, хто розробив систему, які інституційні інтереси її оточують і які наслідки виникають, коли її класифікації набувають авторитету. У світі, дедалі більше організованому за допомогою штучного інтелекту, обидва питання мають значення.

Алгоритмічні форми життя

Синтез стає ще цікавішим, коли системи штучного інтелекту починають взаємодіяти переважно одна з одною. Ігри-мовлення людей історично передбачали спільноти учасників-людей, але автономні системи можуть розробляти протоколи, конвенції та моделі взаємодії, оптимізовані для міжмашинної комунікації. Фінансові алгоритми вже здійснюють транзакції зі швидкістю, незрозумілою для людей-трейдерів, тоді як програмні агенти все частіше обмінюються інформацією та координують дії. Тому ми можемо зрештою зіткнутися з чимось, що принаймні метафорично нагадує штучні форми життя: стабільними системами взаємодії, в яких правила набувають значення завдяки багаторазовій обчислювальній практиці.

Тут Вітгенштейн і Фуко вказують на різні виміри одного й того ж майбутнього. Вітгенштейн допомагає нам запитати себе, як значення може виникнути з взаємодії, керованої правилами, не вимагаючи, щоб кожна значуща операція була явно представлена заздалегідь. Фуко допомагає нам запитати себе, як такі системи набувають влади над людьми, коли вони вбудовуються в інституції. Алгоритмічна класифікація може зрештою мати значення не тому, що будь-яка людина розуміє чи підтримує її, а тому, що інші системи реагують на неї.

Кредитна модель може призначати категорію ризику, інша система може коригувати процентну ставку, ще одна може обмежувати транзакцію, а ще інша може змінювати страхову премію. Жодна окрема людина не повинна була передбачати повний ланцюг наслідків. Влада за таких обставин стає процедурною, а не особистою. Така перспектива, безсумнівно, зацікавила б Фуко, оскільки вона являє собою крайню версію його розуміння того, що соціальна влада не обов'язково має бути зведена до намірів суверенної особи.

Два шляхи від метафізики

Зрештою, існує глибша причина читати Вітгенштейна та Фуко разом. Обидва твори представляють спроби повернути філософію у світ. Традиційна філософія постійно шукає за видимістю основи: сутності, репрезентації, трансцендентальні структури, ідеальні мови чи універсальні теорії. Вітгенштейн і Фуко рухаються в протилежному напрямку. Вітгенштейн повертає філософію до буденних практик, тоді як Фуко повертає філософію до історичних інституцій.

Один пропонує нам дослідити, що люди роблять зі словами, а інший – що інституції роблять з людьми, коли ці слова стають класифікаціями. Це поєднання є потужним, оскільки кожне виправляє характерну слабкість іншого. Вітгенштейн надає Фуко концептуальну стриманість: не кожна модель є домінуванням, не кожна класифікація приховує ідеологію, і не кожна соціальна практика вимагає генеалогічної підозри. Фуко надає Вітгенштейну політичну глибину: практики не просто існують, а мають історію, розподіляють владу, створюють переможців і переможених і залишаються здатними до змін.

Між ними виникає філософія практики, більш переконлива, ніж будь-який з мислителів, розроблений незалежно один від одного. Люди населяють світ правил та класифікацій, але це одночасно лінгвістичні та інституційні явища. Ми не можемо повністю зрозуміти, як працює класифікація, не розуміючи її використання, але ми також не можемо повністю зрозуміти її значення, не задаючись питанням, хто має право її застосовувати і що відбувається, коли вони це роблять.

Після аналітично-континентального розколу

Найцікавіший наслідок може стосуватися самої філософії. Аналітично-континентальний поділ зараз дедалі більше схожий на артефакт академічної історії ХХ століття. Сучасні проблеми його не враховують. Штучний інтелект, алгоритмічне управління, цифрове спостереження, біотехнології, онлайн-ідентичність та автоматизоване прийняття рішень одночасно порушують питання про мову, знання, класифікацію, діяльність, інституції та владу. Жодна філософська традиція не володіє всіма необхідними інструментами.

Аналітична філософія пропонує надзвичайні ресурси для концептуальної точності, логіки, епістемології та філософії мови. Традиція Фуко пропонує надзвичайну чутливість до історії, інституцій, класифікації та політичних наслідків знання. Вітгенштейн і Фуко забезпечують надзвичайно продуктивний місток, оскільки жоден з них зрештою не вважає, що філософія може зрозуміти поняття, досліджуючи їх ізольовано від практики.

Тут є урок для самих філософів. Цікаве питання щодо концепції полягає не лише в тому, що вона означає. Ми також повинні запитати себе, як люди її використовують, які правила регулюють її застосування, які інституції застосовують ці правила, хто має повноваження застосовувати їх і що відбувається з людьми після того, як класифікація проведена. Вітгенштейн вчить нас дивитися на гру, тоді як Фуко вчить нас дивитися на інституцію, що оточує гру.

У двадцять першому столітті виникає ще одне ускладнення, якого жодна людина не могла передбачити. Машини дедалі більше стають учасниками наших ігор, інтерпретаторами їхніх правил та арбітрами класифікацій, що впливають на людське життя. Зрештою, вони можуть самі стати розробниками деяких ігор. Тому філософія потребуватиме уваги Вітгенштейна до правил, значення та практики поряд з увагою Фуко до інституцій, знань та влади. Старий дисциплінарний кордон між Оксфордом та Парижем виглядає дещо менш важливим, коли обидві традиції дивляться на одну й ту саму машину.