Війна в Україні: чи Кремль на переломному етапі?

П'ятниця, 1 травня 2026 року

Спокуса, зіткнувшись із новою заявою Кремля, полягає в тому, щоб інтерпретувати її як сигнал про неминучу трансформацію. Однак історія цієї війни свідчить про те, що такі сигнали частіше є інструментами театру, ніж політики. Вчорашні зауваження Дмитра Пєскова про те, що Росія може оголосити припинення вогню на День Перемоги, навіть не вимагаючи згоди Києва, належать до цієї традиції односторонніх жестів, вивіреної символіки та обмеженої військової корисності.

Тому їх слід читати не як прелюдію до миру, а як фрагмент більшої стратегічної мови.

Нещодавні повідомлення свідчать про те, що переговори між Дональдом Трампом і Володимиром Путіним справді торкнулися питання тимчасового припинення бойових дій, можливо, пов'язаного зі святкуванням Росією 9 травня. Проте Москва наполягала на територіальних поступках на сході України, вимогу, яку Київ продовжує категорично відкидати. Цей розрив є показовим: жести щодо припинення вогню співіснують з максималістськими воєнними цілями.

Ця суперечність не випадкова. Вона є суттю російської воєнної дипломатії.

Ілюзія неминучості

Питання про те, чи може війна закінчитися цього року, зіштовхується з двома різними питаннями: чи можуть воєнні дії призупинитися, і чи може конфлікт справді завершитися. Перше є правдоподібним; друге, наразі, ні.

Короткочасні паузи стали постійною рисою цієї війни. Православне пасхальне перемир'я у квітні 2026 року тривало ледве більше дня і майже одразу було затьмарене сотнями ймовірних порушень. Запропоноване припинення вогню на День Перемоги саме відповідає цій схемі — символічне затишшя, пов'язане з внутрішньополітичним ритуалом, а не переговорне припинення, засноване на взаємних поступках.

Готовність Кремля оголосити таке перемир'я в односторонньому порядку, без згоди України, є показовою. Вона підкреслює, що ці паузи задумані не стільки як двосторонні домовленості, скільки як виконавчі дії — сигналізуючи про стриманість зовнішній аудиторії, зберігаючи водночас оперативну гнучкість на полі бою.

Стратегічний вибір часу та логіка затримки

Інстинкт — якби хтось був на місці Путіна, то міг би зараз припинити війну — відображає раціональний розрахунок, заснований на економічній та військовій обачності. Росія стикається зі зростаючим структурним тиском: санкціями, нестачею робочої сили та довгостроковою ерозією своєї промислової бази. Високі ціни на нафту можуть пом'якшити безпосередній фіскальний вплив, але вони не вирішують глибших викривлень воєнної економіки, яка дедалі більше залежить від державного примусу та імпровізованої логістики. Вищі ціни на нафту також породжують страждання внутрішніх російських споживачів, як і в інших місцях. Росія не застрахована від цієї особливості геоекономіки.

Однак цей раціональний розрахунок не є тим, що керує прийняттям рішень Кремлем.

Для Москви час залишається зброєю. Російське керівництво, схоже, вважає, що витривалість на її боці — що політична єдність Заходу послабшає, що українські людські ресурси та моральний дух будуть під напруженою атмосферою, а поступові територіальні здобутки, якими б дорогими вони не були, накопичуватимуться у стратегічну перевагу. Відсутність вирішальних проривів з обох сторін підкріплює це переконання.

З цієї точки зору, передчасне завершення війни означало б не розсудливість, а поразку.

Військовий баланс і страх майбутньої асиметрії

Однак існує протилежна логіка — та, яка більше узгоджується з важливим спостереженням щодо українських можливостей. Протиповітряна оборона України продовжує розвиватися, поступово покращуючи її здатність перехоплювати навіть сучасні ракетні системи. Тим часом її війна з використанням безпілотників поширила поле бою глибоко на російську територію, порушуючи інфраструктуру та змушуючи Москву перенаправляти ресурси на оборону країни.

Якщо ця траєкторія збережеться, баланс війни може змінитися не кардинально, а поступово. Цілком можливо, що через дванадцять-вісімнадцять місяців Україна може нав'язати Росії витрати, які будуть значно вищими, ніж ті, з якими вона стикається сьогодні.

Це створює вікно можливостей для Москви — але лише якщо Кремль сприйматиме це як таке. Наразі мало доказів того, що вона це робить.

Іранський фактор та геополітична заплутаність

Повідомляється про вчорашню телефонну розмову, в якій Путін застеріг від наземної війни в Ірані, що додає ще один рівень складності. Інтерес Росії тут не просто консультативний, а стратегічний. Розширення американських військових зобов'язань на Близькому Сході може розмивати увагу та ресурси Заходу, що опосередковано принесе користь позиції Москви в Україні.

Тим не менш, союз Росії з Іраном створює нові залежності. Її роль дипломатичного посередника — пропонуючи, наприклад, управління іранським ядерним матеріалом — відображає спробу використати глобальні кризи для підвищення власної актуальності.

Війна в Україні більше не є ізольованим конфліктом. Вона вбудована в ширше змагання геополітичної витривалості.

Ймовірність кінця у 2026 році

Залишається питання: наскільки ймовірно, що війна закінчиться цього року?

Твереза оцінка свідчить про наступне:

• Тимчасове припинення вогню, особливо пов'язане з символічними датами, ймовірно, укладеться протягом кількох місяців.

• Більш стійке припинення бойових дій, що передбачало б зниження інтенсивності боїв, є можливим, але невизначеним.

• Всеохоплююче мирне врегулювання, яке вирішить територіальні питання та гарантуватиме безпеку, дуже малоймовірне у 2026 році.

  
  

Головною перешкодою є не військовий потенціал, а політична несумісність. Росія прагне визнання територіальних здобутків; Україна прагне їх скасування. Між цими позиціями поки що немає жодної компромісної позиції, про яку можна було б домовитися.

Театр миру

Отже, те, що ми спостерігаємо, — це не прелюдія до миру, а його репетиція. Заяви з Москви, підсилені дипломатичними контактами та публічними спекуляціями, створюють враження руху, не змінюючи основної структури конфлікту.

Якби хтось був Путіним, він би справді подумав про завершення війни зараз — до того, як економічний спад поглибиться, до того, як можливості України ще більше зростуть, до того, як зовнішні змінні непередбачувано зміняться. Але Путін керується не логікою мінімізації втрат; він керується логікою максимізації витривалості.

І ось війна триває — переривається паузами, обрамлена риторикою, але принципово невирішена.