Використання мін на східному фланзі Європи разом з Росією

Субота, 20 грудня 2025 року

Уздовж східного флангу Європи, від арктичних підступів до північної Фінляндії до боліт і степів, що межують з Чорним морем, наземні міни повернулися як одна з визначальних військових технологій епохи. Протипіхотні та протитранспортні міни, які давно асоціюються з тотальною війною ХХ століття та її похмурою гуманітарною спадщиною, знову виробляються, розгортаються та адаптуються у великих масштабах у відповідь на уявну та реальну загрозу, що виходить з боку Російської Федерації. Їхнє відновлення популярності розповідає історію не лише про військову необхідність, але й про правову неоднозначність, промислову мобілізацію та нестабільний баланс між стримуванням та гуманітарним обмеженням.

Сам східний фланг — це не єдиний фронт, а ланцюг стратегічних тривог. Фінляндія та країни Балтії розташовані безпосередньо на кордоні з Росією. Польща охороняє сухопутний міст між Калінінградом та Білоруссю. Румунія протистоїть російській силі, що проектується через Чорне море. Україна, хоча й не є членом НАТО, стала центральною лабораторією сучасної мінної війни. На кожному з цих театрів військових дій міни використовуються не стільки як пережитки минулого, скільки як сучасні інструменти заборони території, затримки та психологічного тиску.

Виробництво та постачання

Виробництво мін на східному фланзі відображає дві взаємопов'язані реальності. По-перше, багато європейських держав ліквідували або законсервували свої виробничі потужності з мін після закінчення холодної війни, особливо після Оттавської конвенції 1997 року про заборону протипіхотних мін. По-друге, вторгнення Росії в Україну зруйнувало припущення про малоймовірність широкомасштабних наземних бойових дій у Європі. В результаті виробництво знову з'явилося у змінених та часто юридично нюансованих формах.

Сама Росія ніколи не приєднувалася до Оттавської конвенції та зберігає значні промислові потужності для виробництва як традиційних фугасних мін, так і більш складних розсіювальних та сенсорно-детонаційних пристроїв. Російські міни, такі як серія ПМН або міни спрямованого осколкового типу ПОМ, є простими, дешевими та жорстокими. Їх можна виготовляти у великих кількостях та розгортати вручну, артилерією, безпілотниками або спеціалізованими мінними установками. В Україні російські війська продемонстрували промисловий підхід до мінної війни, прокладаючи пояси глибиною десятки кілометрів, часто поєднуючи протитанкові та протипіхотні системи для захисту артилерійських позицій та оборонних ліній.

З європейського боку багато країн, включаючи Фінляндію, Польщу, Україну та всі країни Балтії, оголосили про свій вихід з Оттавської конвенції. Навіть до офіційного виходу, і серед тих, хто залишився членом Оттавської конвенції, це не означало відмови від мінної війни. Натомість виробництво змістилося в бік систем, які юридично оформлені як протитранспортні, підривні за допомогою команди або дистанційно керовані, навіть коли їхній бойовий вплив розмивається з категорією протипіхотних. Сучасні європейські міни часто містять механізми самознищення або самонейтралізації, часові обмеження та електронні запобіжні засоби, призначені для зменшення довгострокового ризику для цивільного населення.

Фінляндія є показовим прикладом. Протягом десятиліть вона покладалася на міни як наріжний камінь територіальної оборони проти чисельно переважаючої російської армії. Після приєднання до Оттавської конвенції Фінляндія демонтувала значну частину свого традиційного мінного інвентарю, але значно інвестувала в альтернативи, такі як дистанційно керовані вибухові бар'єри, інтелектуальні перешкоди та швидко розгортані протитранспортні системи. Промислова база не була знищена, а трансформована, що дозволило швидко адаптуватися після погіршення ситуації з безпекою після 2022 року.

У Польщі та країнах Балтії виробництво зосереджено на протитанкових мінах, модульних загороджувальних системах та змішаних системах перешкод, інтегрованих з безпілотниками та датчиками спостереження. Ці системи призначені для уповільнення та направлення бронетанкових формувань, а не для безрозбірливого блокування місцевості. Тим не менш, в умовах бою різниця між захистом танка та каліцтвом солдата часто є нечіткою.

Україна являє собою особливий випадок. Зіткнувшись із екзистенційною загрозою, вона стала одночасно основним споживачем та імпровізованим виробником мін. Українська промисловість, працюючи в умовах воєнного часу, виробляла прості вибухові пристрої, адаптувала комерційну вибухівку та перепрофілювала артилерійські боєприпаси на міни. Водночас Україна отримала від партнерів мінні системи, включаючи протитанкові міни та дистанційно розгортані загородження. Хоча формально Україна є учасницею Оттавської конвенції, вона стверджує, що виживання вимагає гнучкості в тлумаченні, позиція, яку мовчки приймають багато її прихильників.

Використання та доктрина

Використання мін на східному фланзі Європи відображає оборонну логіку. На відміну від експедиційних війн, це театр військових дій, де територія має велике значення, а зволікання може бути вирішальним. Міни використовуються для уповільнення просування, захисту флангів, забезпечення логістичних шляхів та виграшу часу для мобілізації та підкріплення.

В Україні міни вплинули на швидкість війни. Російські оборонні смуги на окупованих територіях значною мірою спиралися на щільні мінні поля, часто погано нанесені на карти та недостатньо позначені. Ці мінні поля завдали важких втрат українським штурмовим підрозділам, уповільнили контрнаступ та змусили розподілити обмежені інженерні ресурси. Українські війська, у свою чергу, встановили міни для захисту щойно звільнених територій та зриву російських наступів. Результатом став один із найбільш замінованих ландшафтів у світі, наслідки якого триватимуть десятиліттями.

На східному фланзі НАТО міни інтегровані в плани стримування. Передбачається не те, що вони будуть використовуватися несерйозно, а те, що їхня наявність ускладнює оперативне планування Росією. Мінні поля в поєднанні з високоточним вогнем і повітряними силами збільшують вартість будь-якого потенційного вторгнення. Вони призначені як для сигналізації про рішучість, так і для знищення техніки.

Однак використання мін також має психологічне значення. Для солдатів наявність мін спонукає до обережності, уповільнює рухи та підвищує стрес. Для цивільного населення міни перетворюють поля, ліси та села на місця страху ще довго після закінчення бойових дій. Цей подвійний ефект добре розуміють військові планувальники, і він сприяє незмінній привабливості мін, незважаючи на їх моральну ціну.

Правова та моральна напруженість

Повернення мін знову оголошило невирішені суперечності між гуманітарним правом та військовою необхідністю. Оттавська конвенція мала на меті ліквідувати протипіхотні міни саме через їхній непропорційний вплив на цивільне населення. Однак конвенція була розроблена в епоху, коли багато європейських держав вважали, що вони ніколи більше не вестимуть широкомасштабні оборонні війни на власній землі.

Відмова Росії приєднатися до конвенції оголює один бік дилеми. Відкидаючи заборону, вона приймає міжнародний осуд в обмін на необмежене використання дешевої та ефективної зброї. Європейські держави, зв'язані договорами та внутрішнім законодавством, повинні використовувати вужчі канали. Вони покладаються на технічні відмінності, функції командного детонування та самонейтралізації, щоб залишатися дотриманими вимог, визнаючи при цьому, що на практиці наслідки на полі бою можуть бути подібними.

Ситуація в Україні є найбільш морально напруженою. Вона захищає своє населення та суверенітет від вторгнення, проте її земля носитиме шрами мінної війни ще довго після перемоги. Етичні розрахунки змінюються, коли на карту поставлено виживання, але вони не зникають. Кожна міна, встановлена сьогодні, стає майбутнім завданням розмінування, яке вимірюється не лише грошима, а й кінцівками та життями.

Промислове відродження та довгі тіні

Відродження виробництва мін на східному фланзі Європи є частиною ширшого переозброєння. Оборонна промисловість, колись орієнтована на експедиційні місії, переоснащується для територіальної оборони. Міни, завдяки своїй простоті та економічній ефективності, легко вписуються в цей перехід. Їх можна швидко виробляти, дешево зберігати та використовувати як призовниками, так і професіоналами.

Однак довгі тіні залишаються. Міни переживають війни. Вони ігнорують угоди про припинення вогню та мирні договори. На східному фланзі Європи рішення про їх виробництво та використання зумовлене страхом перед агресією та логікою стримування. Це раціональний вибір в ірраціональному світі. Але він зв'язує майбутні покоління з наслідками сьогоднішніх рішень у сфері безпеки.

У цьому сенсі міни є одночасно симптомом і попередженням. Вони сигналізують про те, що Європа знову очікує війни на власній землі. Вони також нагадують нам, що навіть найзахистніша зброя має витрати, які виходять далеко за межі моменту кризи. Східний фланг може потребувати перешкод і бар'єрів для захисту від російської агресії, але це також вимагатиме постійних моральних і політичних зусиль, щоб засоби оборони не стали постійними інструментами заподіяння шкоди.