Історичні витоки української ідентичності, мови та культури

Сучасна українська нація є продуктом довгої та часто неспокійної історії, позначеної завоюваннями, фрагментацією, культурною стійкістю та поступовою консолідацією. Українська ідентичність, мова та культура розвивалися протягом тисячоліття, формуючись географією на перехресті імперій, опором іноземному пануванню та міцним зв'язком із землею та її традиціями. На відміну від деяких сучасних європейських націй, які сформувалися завдяки чітко окресленій державності або династичній централізації, українська ідентичність виникла більш органічно, децентралізовано, глибоко переплітаючись із сільським селянством, православною вірою та літературною традицією, що коріниться у фольклорі та усній пам'яті.

Тут ми досліджуємо історичне формування української національної ідентичності, простежуючи розвиток української мови та культурної свідомості від раннього середньовіччя до сучасної епохи.

Спадщина Київської Русі

Основи української ідентичності можна простежити до Київської Русі, середньовічної держави, що виникла в IX столітті, центром якої був Київ, колиска слов'янського православ'я та писемності. За правління династії Рюриковичів руські князівства стали домінуючою силою у Східній Європі, особливо після християнізації 988 року за князя Володимира Великого. Цей момент мав величезне культурне значення: він запровадив східне православ'я, церковнослов'янську мову та кирилицю, які стали центральними опорами українського культурного життя.

Київська Русь була спільною спадщиною сучасних українців, росіян та білорусів, але з монгольсько-монгольською навалою у 13 столітті політична єдність Русі як інституції почала руйнуватися. У той час як північно-східні князівства потрапили під контроль Золотої Орди (політичного утворення, заснованого онуком Чингісхана) і пізніше дали початок Московії, південно-західні землі, зосереджені навколо Галицько-Волинських земель та Києва, пішли іншим шляхом, зрештою інтегрувавшись з Великим князівством Литовським та Польським королівством.

Польсько-литовське правління та козацьке пробудження

З XIV по XVII століття території сучасної України опинилися під владою Речі Посполитої. Це був період формування української ідентичності. Русинська знать, що залишилася з Київської Русі та Галичини-Волині, яка розмовляла певною формою праукраїнської мови та сповідувала православне християнство, поступово була полонізована або навернена до католицизму, що призвело до маргіналізації православної церкви та сільського населення, яке залишалося вірним їй.

Саме в цьому контексті соціального та релігійного відчуження виник феномен козацтва. Запорізькі козаки, прикордонні воїни, що базувалися навколо річки Дніпро, створили напівавтономне та мілітаризоване суспільство. Вони стали хранителями української культурної ідентичності, захищаючи православ'я та місцеве селянство, одночасно протистоячи польським, османським, а пізніше російським вторгненням.

Козацький Гетьманат, що народився в результаті повстання Богдана Хмельницького проти польського панування в 1648 році, являв собою короткий розквіт протодержавності та національної свідомості. Хоча Переяславський договір 1654 року призвів до союзу з Московією, цей союз поступово перетворився на поневолення. Проте міфологія козацької свободи та православ'я глибоко вкоренилася в українській ідентичності, символізуючи прагнення до самоуправління та культурної самобутності.

Російська імперська інкорпорація та культурні репресії

До кінця 18 століття більшість українських територій були поглинуті зростаючою Російською імперією, тоді як західні регіони, такі як Галичина, потрапили під контроль Австрії. 19 століття ознаменувало переломний період у національному розвитку всієї Європи, оскільки романтичний націоналізм спонукав до відновлення інтересу до народних мов, народних традицій та історичного коріння. В Україні цей рух проявився в українському національному відродженні.

Такі постаті, як Тарас Шевченко, якого часто вважають батьком сучасної української літератури, використовували поезію та прозу, щоб піднести українську народну мову як мову емоційної глибини та історичної гідності. Поява україномовних видань, фольклорних збірок та історичних праць сприяла зміцненню культурної ідентичності, відмінної від російських чи польських наративів.

Однак імперська влада поставилася до цих подій з підозрою. Російська імперія запровадила низку заборон на україномовні публікації, освіту та театр, найвідомішими з яких були Валуєвський циркуляр (1863) та Емський указ (1876) – обидва укази царя, які мали на меті придушити те, що зневажливо називали «малоросійською» мовою. Таким чином, українська ідентичність стала формою культурного опору, що зберігалася в сільських традиціях, піснях, вишивці та усній пам’яті, навіть коли еліти зазнавали тиску, щоб вони прийняли російську мову та норми.

Західна Україна та галицький виняток

Натомість українська культура процвітала більш відкрито на землях Габсбургів, зокрема в Галичині, де австрійська політика дозволяла більший ступінь культурної автономії. У Львові та навколишніх районах розвивалися україномовні газети, школи та громадські установи. Греко-католицька церква, уніатська церква, яка зберігала східні обряди, визнаючи водночас владу Риму, відіграла центральну роль у збереженні українських духовних та культурних традицій, відмінних як від православ'я, так і від латинського католицизму.

Кінець 19 століття ознаменувався появою українських політичних рухів у Галичині, які заклали основу для майбутніх державних проектів. Хоча ці групи часто були розділені за ідеологічними ознаками — русофільськими, народницькими чи націонал-демократичними — поділяли спільне розуміння українського етнонаціонального простору, заснованого на мові, історичному досвіді та культурі.

Короткочасна незалежність та радянська трансформація

Початок 20-го століття приніс значні потрясіння. Після Російської революції та розпаду імперій після Першої світової війни низка українських державотворчих зусиль ненадовго процвітала, зокрема Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка (колишні австро-угорські землі, столицею яких був Львів). Ці зусилля зрештою були придушені більшовицькими та польськими військами, що призвело до включення більшої частини України до складу Радянського Союзу, а західних регіонів – до складу міжвоєнної Польщі, Румунії та Чехословаччини.

За радянської влади українська ідентичність пройшла складний і часто суперечливий процес. У 1920-х роках було проведено політику українізації, за якою радянський уряд пропагував українську мову та культуру, щоб забезпечити місцеву підтримку. Однак у 1930-х роках ця політика різко змінилася під час сталінських чисток та штучного Голодомору, який непропорційно спустошив українське селянство — культурну основу нації. Мовна політика повернулася до русифікації, а вираження національної ідентичності пильно контролювалися або придушувалися.

Незважаючи на це, українська культура адаптувалася. Офіційно санкціоновані письменники та композитори часто вбудовували національні мотиви у свою творчість. Підпільні мережі зберігали народні традиції, тоді як пам'ять про репресії стала тихим, але потужним компонентом ідентичності. Після смерті Сталіна найсуворіші рівні цензури української ідентичності були частково послаблені.

Пострадянська незалежність та культурне відродження

З розпадом Радянського Союзу в 1991 році Україна нарешті здобула формальну незалежність. Однак десятиліття русифікації та інституційної централізації призвели до лінгвістичного та культурного розділення країни. Східні та південні регіони часто розмовляли російською як рідною мовою, тоді як західні регіони зберігали більш помітний український характер. Завдання побудови цілісної національної ідентичності було величезним.

Однак з часом українська ідентичність сформувалася, особливо у відповідь на зовнішню агресію. Помаранчева революція 2004 року та протести Євромайдану 2013–2014 років стали ключовими моментами у утвердженні демократичних прагнень України та її відмінної від Росії ідентичності. Анексія Криму Росією у 2014 році та війна на Донбасі прискорили зростання громадянського націоналізму. Повномасштабне вторгнення 2022 року перетворило українську ідентичність на об'єднуючу силу опору, а українська мова, прапор та культурна спадщина були сприйняті з новою силою в усіх регіонах.

Унікальна історія

Історичні витоки української ідентичності є складними та глибоко вкоріненими у стійкості. Сформовані Київською Руссю, вдосконалені козацькою непокорою, випробувані імперіями та відроджені всупереч радянській та російській гегемонії, українська мова та культура витримали випробування. Сьогодні вони служать не лише маркерами етнічної чи регіональної приналежності, а й основою сучасної громадянської нації, яка прагне утвердити свій суверенітет, плюралізм та демократичні цінності. Український досвід є свідченням незмінної сили культури перед обличчям найсуворіших випробувань історії.