Інший фронт: боротьба України з корупцією у воєнний час

У той час, як війна проти Росії триває вже четвертий рік, Україна продовжує боротьбу на двох різних, але тісно переплетених фронтах. Перший очевидний і жорстокий: боротьба за територіальне виживання проти вторгнення імперської армії. Другий тихіший, більш невловимий і екзистенційний сам по собі — тривала війна проти корупції. У тіні перемог на полях битв та інновацій безпілотників ця паралельна кампанія визначає, чи вийде Україна з горнила війни не лише цілою, але й реформованою, авторитетною та готовою до європейського майбутнього, на яке її народ поставив своє життя.

З часів Майдану 2014 року Україна заявила про свій намір стати сучасною, прозорою, демократичною державою, що співпрацює із Заходом. І все ж корупція залишається глибоко вкоріненою в адміністративних структурах країни, судовій системі та навіть оборонному секторі. Повномасштабне вторгнення парадоксально прискорило як викриття вкоріненої корупції, так і політичну волю протистояти їй. Але війна також є ідеальною димовою завісою: екстрені закупівлі, непрозоре бюджетування, централізована влада та національна травма можуть бути використані для підриву нагляду та підзвітності. Здатність України перемагати на цьому «іншому фронті» — всупереч її власним минулим і теперішнім невдачам — є випробуванням внутрішньої згуртованості та міжнародної довіри.

Тиск воєнного часу та дилема корупції

З самого початку вторгнення 2022 року президент Володимир Зеленський зробив антикорупційну риторику частиною воєнного наративу України. Боротьба з корупцією була оформлена як частина того ж екзистенційного опору Росії, чия власна авторитарна модель побудована на олігархії, кумівстві та безкарності. Принципово, Україна мала визначити себе всупереч цьому: як держава права, заслуг та громадянської довіри.

Але реалії управління воєнним часом ускладнили цю місію. Надзвичайні умови вимагали оптимізованого процесу прийняття рішень та величезних витрат на оборону, більшість з яких були непрозорими. Урядові контракти на продовольство, паливо, обмундирування та зброю різко зросли. Оскільки механізми нагляду мирного часу ледве справлялися з роботою, ризики зловживань зростали.

Скандали все ж таки вибухнули. На початку 2023 року журналісти-розслідувачі викрили, що Міністерство оборони затвердило завищені ціни на закупівлю продуктів харчування для військових. Подальший скандал змусив високопосадовців, зокрема заступника міністра оборони, піти у відставку, та спровокував публічні демонстрації з вимогою прозорості. Того ж року президент Зеленський звільнив керівників кількох регіональних центрів військового набору нібито за отримання хабарів в обмін на видачу мобілізаційних звільнень.

Це були не другорядні події. Вони сигналізували про те, що корупція не дрімає — навіть у воєнний час — і що вона може впливати на все: від морального духу військ до міжнародної довіри. Але вони також продемонстрували щось нове: готовність української держави діяти швидко та помітно, навіть ціною політичного капіталу.

Інституційні інструменти та їхня боротьба у воєнний час

Антикорупційна інфраструктура України, створена після революції 2014 року, включає кілька спеціалізованих установ: Національне антикорупційне бюро України (НАБУ), Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру (САП) та Вищий антикорупційний суд (ВАКС). Разом ці органи утворюють унікальну архітектуру, призначену для функціонування незалежно від політичного впливу та боротьби з високопосадовцями.

Однак ці інституції перебувають під тиском. Реалії воєнного часу ускладнили їхню роботу: доступ до свідків важче, записи порушуються, а пріоритет національної оборони часто відсуває довгострокові розслідування на другий план. Більше того, деякі нещодавні законодавчі реформи адміністрації Зеленського, зокрема зусилля щодо передачі нагляду за НАБУ та САП Генеральній прокуратурі, були сприйняті групами громадянського суспільства як спроба встановити контроль виконавчої влади над тим, що має залишатися незалежними органами.

Громадська реакція на ці пропозиції була швидкою та гучною. Протестувальники заповнили вулиці Києва, щоб захистити незалежність антикорупційних інституцій. Transparency International, Європейська комісія та провідні українські правоохоронні організації попередили, що легітимність України часів війни та прагнення до інтеграції в ЄС будуть серйозно підірвані, якщо антикорупційні органи будуть скомпрометовані.

У відповідь уряд сигналізував про відхід від повної централізації та розробку нового законодавства, яке б зберегло основну автономію НАБУ та САП, водночас запроваджуючи процедури перевірки, спрямовані на усунення проросійських або скомпрометованих співробітників. Баланс залишається крихким.

Громадянське суспільство як наглядовий орган

Що відрізняє Україну від багатьох інших пострадянських держав, так це її активне громадянське суспільство. Громадські організації, журналісти, правозахисники та громадянські платформи продовжують працювати навіть у воєнний час. Такі проекти, якBihus.Info , Слідство.Info та Українська правда , різні онлайн-медіаплатформи, публікувати детальні викриття нецільового використання коштів, підроблених рахунків-фактур, шахрайства із закупівлями та конфліктів інтересів — часто зі сміливістю та надзвичайною ясністю.

Український додаток «Дія», спочатку розроблений для оптимізації державних послуг, тепер включає функції прозорості, такі як звітність про контракти на державні закупівлі в режимі реального часу. У постраждалих від війни регіонах місцеві громадянські мережі відстежують розподіл гуманітарної допомоги, публікують аудиторські звіти та контролюють діяльність регіональних чиновників. Ці механізми контролю «знизу вгору» стали центральним компонентом боротьби з корупцією — необхідним коригувальним засобом у централізованій державі воєнного часу.

Але громадянське суспільство також перебуває під тиском. Журналісти працюють поблизу лінії фронту. Волонтери-юристи працюють з підвалів під час повітряних нальотів. Психологічне та фізичне виснаження війни бере своє, а політичний простір для інакомислення може звузитися під час воєнного стану. Проте стійкість українського класу наглядачів залишається тихою силою, що захищає країну від сповзання до корупційного фаталізму, характерного для багатьох спустошених війною держав.

Міжнародна обумовленість та стратегічна довіра

Мабуть, ніде боротьба з корупцією не є настільки важливою, як у міжнародних партнерствах України. Щорічно до Києва надходять мільярди євро військової, гуманітарної та реконструкційної допомоги, а західні платники податків очікують – і справедливо вимагають – підзвітності. Європейський Союз чітко дав зрозуміти, що жодного значного прогресу на шляху до вступу до ЄС не може бути без очевидної реформи судової системи, державного управління та фінансового управління України. Так само підтримка США та МВФ пов'язана з контрольними показниками ефективності.

Це не просто бюрократична обумовленість — це стратегічна справа. Україна бореться за приєднання до політичного порядку, основна легітимність якого ґрунтується на демократичному управлінні та верховенстві права. Якщо проблема внутрішньої корупції залишиться невирішеною, Кремль скористається можливістю, щоб зобразити Україну нічим не відмінною від Росії: ще однією слов'янською клептократією, яка вдає з себе європейську. У війні наративів корупція — це зброя, якою ворог із задоволенням орудуватиме.

Тим не менш, було б неправильно вважати боротьбу України провальною. Навпаки, її готовність публічно викривати, переслідувати та виправляти корупцію — навіть посеред екзистенційної війни — практично безпрецедентна. Звільнення десятків чиновників, продовження великих розслідувань та збереження автономних судів — все це ознаки того, що Україна не відмовилася від своєї відданості реформам.

Моральний фронт

Корупція — це більше, ніж адміністративна проблема; це моральне питання. Для солдатів, які ризикують своїм життям на передовій, для сімей, які відправляють синів на смерть, для медсестер, які працюють у розбомблених клініках, — відкриття того, що чиновники розкрадають військові бюджети або продають звільнення від військової служби, є неприйнятним. Ніщо так не роз'їдає національну єдність, як уявлення про те, що жертви не розподіляються порівну.

Зеленський це розуміє. Його звільнення чиновників часто формулювалося не в юридичних термінах, а як питання довіри. Український народ обрав боротьбу, і держава має бути гідною цього вибору. Війна, далеко не виправдання для корупції, стала моментом розплати.

Перероблена держава чи повторення циклу?

Війна України проти Росії може зрештою залежати від зброї, альянсів та місцевості. Але війна з корупцією сформує країну, яка з'явиться після перемоги. Чи стане Україна європейською демократією, побудованою на законі, прозорості та громадянській довірі? Чи повернеться вона до пострадянського циклу збагачення, безкарності та захоплення еліти?

Відповідь залишається невизначеною. Але одне зрозуміло: дві війни — військова та моральна — не є окремими. Це одна й та сама боротьба, але з різних фронтів. Виграти одну, програвши іншу, було б зовсім не перемогою. Справжній захист України полягає не лише в окопах та вежах, а й у судах, контрактах та совісті. У цьому сенсі битва за Україну — це також битва за сенс самої держави — і за віру її народу в її цінність.