top of page

Інтерв'ю з Мариною, голосом воєнного часу в Україні

  • Фото автора: Matthew Parish
    Matthew Parish
  • 6 днів тому
  • Читати 5 хв

Дякуємо, що погодилися розповісти «Львівському віснику» про вашу кар’єру музиканта у воєнній Україні. Чи не могли б ви трохи розповісти про себе — звідки ви родом, який у вас музичний досвід і що вперше надихнуло вас на виступ?


Я родом зі Львова, народився і виріс тут. Я навчався в Музичній академії імені Лисенка — класичне фортепіано та вокал. Мій батько був учителем музики, а мати співала в церковному хорі, тому музика завжди була частиною нашого дому. Але, гадаю, що справді надихнуло мене на виступи, коли я був підлітком, спостерігаючи за вуличними музикантами на площі Ринок. Їхня щирість зворушила мене.


Яку музику ви граєте, і які виконавці чи традиції вплинули на ваш стиль?


Це суміш українського фолку, джазу та трохи інді-року. Я люблю традиційні мелодії, але намагаюся переосмислити їх у сучасних аранжуваннях. На мене впливають такі виконавці, як Мар'яна Садовська, ДахаБраха, а також трохи Джоан Баез та Нора Джонс.


Ви завжди уявляли себе музикантом, чи це виникло з часом?


Я завжди любив музику, але не уявляв, що вона стане справою мого життя. Я думав, що можу стати вчителем або працювати в управлінні мистецтвами. Але після Майдану, і особливо після повномасштабного вторгнення, я відчув, що в мене немає іншого вибору, окрім як використовувати голос, який мені дали.


Коли ви вперше почали виступати зі збору коштів для Збройних сил України?


У березні 2022 року. Мій перший збір коштів відбувся у підвалі місцевого кафе під час першої хвилі біженців зі сходу. У нас не було справжньої сцени чи належного звуку, але люди приходили, робили пожертви та залишалися годинами.


Чи пам'ятаєте ви свій перший концерт чи захід під час війни? Яка була атмосфера?


Так, яскраво. Це було емоційно та дуже щиро. У залі були люди, чиї близькі воюють або зникли безвісти. Ми запалювали свічки між піснями. Спочатку ніхто не аплодував — всі просто сиділи мовчки. А потім, в кінці, люди встали та обійнялися. Це було більше схоже на поминальну вечірку, ніж на концерт.


Як ви обираєте свій репертуар, коли виступаєте з військових чи патріотичних мотивів? Чи пишете ви власні пісні?


Я поєдную традиційні пісні, такі як «Ой у лузі червона калина», з оригінальними композиціями. Деякі з моїх власних пісень – це колискові, написані для дітей солдатів або про листи з фронту. Я уникаю надто веселого матеріалу – він має вшанувати момент.


Чи змінила війна вашу музику — її тон, послання чи емоційну насиченість?


Абсолютно. Раніше мій голос був м’якшим, більш орнаментальним. Тепер я співаю з наполегливістю. Я написала пісні, які ніколи не уявляла, що зможу написати — про втрату, мужність, лють і надію. Гадаю, війна дала моїй музиці основу, якої в мене не було раніше.


Що для вас особисто означає можливість підтримувати Збройні Сили через своє мистецтво?


Це все. Я не вмію тримати гвинтівку, але можу тримати мікрофон. Я співав на холодних вокзалах, у лікарнях, окопах і залах. Кожна зібрана гривня, кожен солдат, який чує знайому мелодію і згадує дім — це мій спосіб служіння.


Як вам вдається залишатися емоційно сильними під час виступів у часи національної травми та горя?


Іноді я цього не роблю. Іноді я плачу на сцені. Але я нагадую собі, чому я це роблю. Я думаю про людей, які більше не можуть говорити, і намагаюся говорити за них.


Яку роль, на вашу думку, відіграють музиканти та митці під час війни, окрім фінансової підтримки?


Ми несемо пам'ять. Ми зберігаємо мову. Ми нагадуємо людям, що вони не самотні. Музика підтримує культуру посеред руйнування. Це опір у формі краси.


Яку реакцію ви отримуєте від своєї аудиторії — як цивільного населення, так і солдатів?


Вони щедрі, відкриті, а іноді й неймовірно вразливі. Солдати часто кажуть: «Дякую, що допомогли мені знову відчути себе людиною». Цивільні кажуть: «Ви дали мені сили плакати».


Чи є якісь особливі моменти з ваших концертів чи турів, які вам запам'яталися, особливо пов'язані з військовослужбовцями або їхніми родинами?


Так, минулого року в польовому шпиталі під Краматорськом один молодий чоловік на інвалідному візку запитав, чи можу я заспівати «Рідна мати моя» . Його мати щойно померла в Херсоні, і він не зміг її поховати. Він весь час тихо плакав. Після концерту він дав мені свою армійську нашивку. Я досі її ношу.


Чи вважаєте ви, що ваша музика допомагає людям переживати емоції, пов'язані з війною, або знаходити сили у важкі часи?


Сподіваюся, що так. Я думаю, що музика створює простір — для горя, так, але також і для мужності. Іноді, коли слова не встигають, на сцену вступає мелодія.


Як ви особисто бачите цю війну — що, на вашу думку, стоїть на кону для України?


На кону все: наші кордони, наша гідність, наша пам'ять, наше майбутнє. Це не просто війна за територію — це війна за те, хто має право визначати, ким ми є.


Чи вважаєте ви, що музика може впливати на суспільний моральний дух або міжнародне сприйняття війни?


Так. Музика — це мова, яку розуміють усі. Я співав у Варшаві, Берліні та Відні, і люди плачуть, навіть якщо не розуміють української. Мистецтво може будувати мости там, де політика зазнає невдачі.


Яке послання ви хотіли б надіслати тим, хто, можливо, спостерігає за Україною з-за кордону та не знає, як допомогти?


Будь ласка, не відвертайтеся. Ваша увага має значення. Ваші пожертви мають значення. Але найбільше важлива ваша віра в нас. Ми все ще тут, все ще боремося — не лише зброєю, а й словами та піснями.


Чи співпрацювали ви з іншими українськими митцями, музикантами чи діячами культури під час війни?


Так, багато. Ми створили колективи, записали благодійні альбоми та разом гастролювали. Мистецька спільнота стала для нас як друга родина.


Ви виступаєте лише у Львові, чи подорожували по всій Україні чи за кордоном, щоб збирати кошти та обізнаність?


Я виступав у прифронтових районах, у Дніпрі, Одесі, Києві, а також за кордоном у Польщі, Чехії та Німеччині. Куди б я не йшов, я несу з собою голос Львова.


Як місцеві громади, особливо у Львові, підтримали вашу місію?


Львів’яни надзвичайні. Місцеві кафе, театри та церкви проводять безкоштовні концерти. Бізнес жертвує виручені кошти. Діти малюють плакати для солдатів. Усе місто співає з нами.


Що тебе підтримує, коли найважчі часи?


Люди, для яких я співаю. Знання того, що музика може досягти там, де ліки, гроші і навіть слова не можуть. І мрія про те, що одного дня ми знову співатимемо лише колискові, а не голосіння.


Якою б ви хотіли бачити Україну після закінчення війни? Як, на вашу думку, музика вплине на це майбутнє?


Я мрію про впевнену, демократичну та цілісну Україну. Де ми навчатимемо наших дітей історії без страху. Де музика — це не крик про виживання, а оспівування миру.


Якби ви могли виконати одну останню пісню на концерті перемоги у вільній та мирній Україні, яку б ви обрали — і чому?


« Заспіваймо пісню весело ». Це народна мелодія, якої мене навчила бабуся, і вона про спільний спів після того, як мине буря. Це пісня, яку я хочу, щоб ми всі співали — разом, під блакитним небом, у вільній Україні.


Марино, дякую за ваш час, і продовжуйте чудову роботу!


Дякую.

 
 

Copyright (c) Львівський вісник 2024-25. Всі права захищені. Акредитований Збройними Силами України після погодження з СБУ.

bottom of page