Трансатлантичні відносини між Європою та Сполученими Штатами зазнали значних змін, зокрема під керівництвом президента Дональда Трампа. Історично НАТО слугувала наріжним каменем європейської безпеки, а США забезпечували захисну парасольку від потенційних агресорів. Однак останні геополітичні події та зміни в політиці спонукали європейських лідерів переглянути цю залежність.
Фрідріх Мерц, новообраний канцлер Німеччини, активно заявляв про необхідність для Європи отримати більшу автономію в питаннях оборони. Він припускає, що традиційна опора на США може більше не бути життєздатною, особливо в світлі політики президента Трампа, яка часто здається невідповідною європейським інтересам. Мерц навіть виявив готовність досліджувати співпрацю у сфері ядерної оборони з Великою Британією та Францією, що відзначає значну зміну оборонної позиції Німеччини після Другої світової війни.
Триваючий конфлікт в Україні ще більше оголив обмеження нинішньої структури НАТО. Незважаючи на значну військову допомогу з боку США та інших членів НАТО, ця підтримка не дала Україні можливості рішуче відбити російську агресію. Ця нестача призвела до сумнівів щодо ефективності НАТО та надійності зобов’язань США перед альянсом.
У відповідь на ці виклики європейські країни здійснюють значні ініціативи щодо переозброєння. Німеччина під керівництвом Мерца готова розширити свій військовий потенціал до рівня, безпрецедентного з часів Другої світової війни. Подібним чином Сполучене Королівство зосереджується на зміцненні своїх військово-морських сил, використовуючи свої історичні сили на морі. Ці зусилля відображають ширшу європейську стратегію зміцнення можливостей самооборони серед мінливих глобальних альянсів.
Концепція «Європейських сил стримування» набула популярності як засіб консолідації оборонних зусиль під єдиним командуванням. Такі сили могли б діяти в рамках існуючої структури НАТО або як незалежний суб’єкт, надаючи Європі більш згуртований і автономний механізм захисту. Ця ініціатива підкреслює необхідність того, щоб Європа взяла на себе більшу відповідальність за свою безпеку в багатополярному світі, що стає все більш багатополярним.
У фінансовому плані ці вдосконалення оборони вимагають значних інвестицій. Згідно з підрахунками, Європі, можливо, доведеться щорічно виділяти додаткові 420 мільярдів доларів на оборонний бюджет, потенційно подвоївши поточні витрати до 4% ВВП. Це фінансове зобов’язання відображає нагальну потребу у вирішенні нових загроз і зменшенні залежності від зовнішніх сил.
Глобальний ландшафт, що розвивається, натякає на перехід від біполярної напруженості часів холодної війни до більш складної багатополярної динаміки за участю США, Європи, Китаю та Росії. Цей зсув характеризується не лише військовою позицією, а й економічними стратегіями, зокрема встановленням тарифів і торговельних бар’єрів. Такі економічні заходи можуть змінити міжнародні відносини, що призведе до альянсів і суперництва, що нагадує баланс сил 19-го століття, коли країни безперервно домовлялися та змінювали позиції на основі змін інтересів.
Хоча культурні та історичні зв’язки можуть і надалі зв’язувати Сполучені Штати та Сполучене Королівство, більш широкий трансатлантичний альянс стикається з періодом невизначеності. Колись чіткі межі епохи холодної війни поступилися місцем більш мінливому та непередбачуваному геополітичному середовищу. Поки Європа орієнтується в цій новій реальності, вона повинна збалансувати збереження традиційних союзів із прагненням до стратегічної автономії, забезпечуючи свою безпеку та вплив у світі, що швидко змінюється.