Український голод та заперечення Росією: століття мовчання та боротьби

Мало які історичні рани так глибоко врізалися в українську національну свідомість, як Голодомор — штучний голод 1932–1933 років, який забрав життя мільйонів. Однак майже століття потому спадщина цього злочину залишається предметом оскарження, особливо Росією, яка продовжує заперечувати його геноцидний характер. У той час як Україна веде сучасну боротьбу за виживання та суверенітет, пам'ять про Голодомор резонує з болісною ясністю: минуле не минуле, а заперечення залишається зброєю гноблення.

Спроектований голод

Голодомор, від українських слів «голод» ( голод ) та «винищення» ( морити ), був результатом навмисної політики, запровадженої радянським режимом Йосипа Сталіна. У відповідь на опір українців колективізації та зростання націоналістичних настроїв Москва реквізувала зерно в неприйнятних обсягах, закрила кордони, щоб запобігти втечі, та криміналізувала збирання опалого зерна з полів. Радянські архіви розкривають моторошну бюрократичну точність, з якою впроваджувався голод. У розпал голоду, навесні 1933 року, тисячі українців щодня вмирали, часто в селах лише за кілометри від переповнених державних зерносховищ.

Оцінки різняться, але більшість науковців погоджуються, що загинуло від 3,5 до 5 мільйонів українців. Масові могили, таємні поховання та знищені сільські записи ускладнюють точні цифри. Однак докази навмисності є суттєвими. Українські села постраждали непропорційно сильно. Внутрішні документи Комуністичної партії свідчать, що Сталін та його найближче оточення розглядали голод не як трагедію, якої потрібно було уникнути, а як засіб поневолення.

Заперечення історії та радянське замовчування

Протягом десятиліть Радянський Союз заперечував, що голод взагалі мав місце. Західні журналісти, такі як Волтер Дюранті з «Нью-Йорк Таймс» , повторювали позицію Москви або применшували її серйозність, надаючи законності приховуванню. Ті небагато, хто намагався повідомити правду, — зокрема, Гарет Джонс і Малкольм Маггерідж, — зіткнулися з остракізмом або очорненням.

Всередині України обговорення Голодомору було заборонено. Ті, хто вижив, жили за режиму, який заперечував їхні страждання, а увічнення їхньої пам'яті було неможливим. Лише наприкінці 1980-х років, з початком здобуття Україною незалежності, відкрите обговорення стало можливим. Навіть тоді російські наративи залишалися ворожими до ідеї Голодомору як окремого геноциду.

Боротьба за визнання

Після здобуття незалежності в 1991 році Україна розпочала повільний процес вшанування пам'яті жертв Голодомору та домагання міжнародного визнання Голодомору геноцидом. У 2006 році український парламент офіційно прийняв цю позицію. Відтоді понад тридцять країн визнали Голодомор геноцидом, включаючи Сполучені Штати, Канаду та значну частину Східної Європи.

Росія, однак, залишається рішуче проти. Кремль стверджує, що голод був спільною радянською трагедією, яка торкнулася багатьох регіонів та етнічних груп. Будь-яка спроба підняти український досвід, за його словами, є ревізіонізмом або антиросійською провокацією. Президент Володимир Путін неодноразово натякав, що такі твердження є частиною західної змови з метою «переписати історію» та очорнити Росію.

Це заперечення не є просто академічним. Воно глибоко політичне. Для багатьох українців визнання Голодомору геноцидом підтверджує їхню національну приналежність та історичні страждання. Для Москви це є прямим викликом міфу про радянську доброзичливість та легітимності пострадянського російського впливу.

Пам'ять, справедливість і війна сьогодні

У контексті вторгнення Росії в Україну з 2014 року та повномасштабної війни з 2022 року, Голодомор набув нової актуальності. Українці проводять паралелі між минулими та сучасними спробами знищити свою національність — тоді голодом, зараз ракетами. Російські зусилля щодо знищення продовольчої інфраструктури, депортації цивільного населення та переписування підручників історії на окупованих територіях викликають похмурі відлуння 1933 року.

Пам'ятники Голодомору, такі як моторошний меморіал у формі свічки в Києві, стали місцями не лише жалоби, а й політичної стійкості. Школи викладають історію. Розповіді тих, хто вижив, публікуються та знімаються на плівку. Державні архіви стають дедалі відкритими. І все ж міжнародна кампанія за визнання триває.

Століття мовчання, століття опору

Голодомор більше не є забутим злочином. Але його заперечення продовжує підривати можливість справедливості. Як і багато геноцидів, він вразливий до стирання пам'яті, особливо з боку могутніх держав, які мають вплив на глобальні наративи.

Для України пам'ять про Голодомор — це не просто минуле. Це утвердження гідності перед обличчям завоювань. Йдеться про те, щоб українці розповідали свою власну історію, на своїх умовах. У той час як війна знову спустошує українську землю, боротьба за історичну пам'ять залишається невіддільною від боротьби за виживання.