Права жінок в Україні: від незалежності до стійкості у воєнний час

З моменту проголошення незалежності від Радянського Союзу в 1991 році Україна пройшла складну та нерівномірну еволюцію у сфері прав жінок. Хоча перші роки незалежності характеризувалися економічними труднощами та соціальними нестабільністю, які часто загострювали гендерну нерівність, за останні три десятиліття відбулися значні зміни як у законодавстві, так і в суспільних поглядах. Повномасштабне російське вторгнення у 2022 році створило нові глибокі виклики, а також висвітлило та прискорило життєво важливу роль жінок в українському суспільстві, від внутрішнього фронту до поля бою.

Спадщина радянської системи

Радянський Союз офіційно пропагував гендерну рівність, вихваляючись високим рівнем зайнятості жінок, доступом до освіти та юридичною рівністю. Однак ця рівність була значною мірою поверхневою. Хоча українські жінки масово брали участь у робочій силі, вони залишалися недостатньо представленими на керівних посадах та перевантаженими неоплачуваною домашньою працею. Розпад СРСР порушив системи соціального захисту та призвів до зростання бідності, що непропорційно вплинуло на жінок.

У 1990-х роках відбулося скорочення гендерних норм. Економічна лібералізація принесла нові форми експлуатації: торгівля українськими жінками з метою сексуальної експлуатації стала регіональною кризою, а традиційні патріархальні погляди знову утвердилися. Жінок витісняли з суспільного життя та займали домашні ролі, часто ідеалізуючи їх у ЗМІ та політиці як символи національної моралі та стійкості.

Законодавчий прогрес та громадянське суспільство

Незважаючи на початкові невдачі, Україна поступово заклала основу для покращення прав жінок. Конституція України, прийнята в 1996 році, закріпила гендерну рівність. Однак правові реформи часто випереджали їхнє впровадження.

У 2000-х роках активна мережа неурядових організацій та організацій громадянського суспільства почала серйозно відстоювати права жінок. Вони наполягали на посиленні захисту від домашнього насильства, рівній оплаті праці, репродуктивних правах та політичному представництві. Україна ратифікувала міжнародні договори, такі як Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW), хоча їх виконання відставало від зобов'язань.

Значного прогресу було досягнуто у 2017 році з прийняттям Закону про запобігання та боротьбу з домашнім насильством. Він встановив механізми для заборонних судових наказів, захисту жертв та інституційної координації. У 2022 році Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію ( Конвенцію Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок та домашньому насильству та боротьбу з ними ). Це важливий договір з прав людини, що охоплює всіх членів Ради Європи, головного європейського органу, що встановлює стандарти міжнародної політики прав людини. Ратифікація Україною стала вирішальним кроком у приведенні національного законодавства до міжнародних стандартів.

Однак проблеми залишаються. Домашнє насильство є поширеним явищем, про яке часто мало повідомляють. Сільські жінки стикаються з непропорційними перешкодами в доступі до послуг. Жінки ЛГБТК+, ромські жінки та жінки з інвалідністю стикаються з посиленими формами маргіналізації. Представництво в політиці покращилося, але залишається обмеженим; станом на 2025 рік жінки становлять приблизно 21% Верховної Ради (національного парламенту України).

Жінки на Майдані та в зонах конфлікту

Євромайдан 2014 року став поворотним моментом не лише в геополітичній траєкторії України, а й у видимості жінок у суспільному житті. Жінки відігравали помітну роль як активістки, журналістки, медички та організаторки. Хоча їхня участь не завжди визнавалася в офіційних наративах, вона поставила під сумнів традиційні гендерні ролі та активізувала феміністичний активізм.

Війна на Донбасі з 2014 року ще більше змінила сприйняття. Жінки дедалі частіше вступали до збройних сил, спочатку неофіційно або на допоміжних посадах, але все частіше як учасниці бойових дій. До 2021 року понад 31 000 жінок служили в українській армії, що спонукало до реформ, спрямованих на краще забезпечення та захист жінок-солдат. Ці зміни включали положення про форму, протоколи проти домагань та визнання військових звань.

Однак системний сексизм зберігався. Жінки-ветерани часто боролися за визнання, стикалися з дискримінацією під час працевлаштування після закінчення служби та не мали доступу до індивідуальної психологічної підтримки. Проте образ української жінки змінився: вона перестала бути просто опікуном чи жертвою, вона стала солдатом, лідером, символом непокори.

Повномасштабне вторгнення: жінки у воєнний час

Російське вторгнення 2022 року катапультувало жінок до всіх можливих ролей. Мільйони людей стали біженцями або внутрішньо переміщеними особами, несучи основний тягар догляду та ведення домашнього господарства під час потрясінь. Водночас жінки мобілізувались у різних секторах: організовували гуманітарну допомогу, документували воєнні злочини, служили в територіальній обороні (резервістки) та вступали до збройних сил.

За оцінками, до 2025 року в українській армії служитимуть понад 60 000 жінок, багато з яких – на передовій. Міністерство оборони запровадило більш рішучу політику для підтримки гендерної інтеграції, хоча проблеми залишаються, особливо у сфері згуртованості бойових підрозділів та кар'єрного зростання.

Воєнний час також посилив ризики. Повідомлення про сексуальне насильство з боку російських військ на окупованих територіях привернули увагу всього світу до використання зґвалтування як зброї війни. Українські активістки за права жінок тісно співпрацюють з міжнародними організаціями, щоб документувати зловживання, надавати підтримку жертвам та лобіювати справедливість.

Тим часом роль жінок у дипломатії, журналістиці та політичному процесі зросла. Жінки стали помітними в міжнародних адвокаційних зусиллях України, символізуючи як стійкість, так і демократичні цінності, які країна прагне підтримувати.

Погляд у майбутнє: Гендерне майбутнє Реконструкції

У міру того, як Україна розмірковує над своїм післявоєнним майбутнім, гендерна рівність дедалі частіше розглядається як невід'ємна частина національного відновлення. Організації, очолювані жінками, допомагають формувати дискусії щодо відбудови, справ ветеранів, лікування травм та економічного розвитку. Зростає усвідомлення того, що відбудова України — це не просто питання цегли та кордонів, а питання цінностей, і що жінки повинні бути в центрі цих зусиль.

Проблеми зберігаються. Економічна нерівність, недостатнє представництво та гендерно зумовлене насильство залишаються глибоко вкоріненими. Але воєнний час також прискорив переосмислення гендерних ролей, відкрив нові можливості для лідерства та каталізував ширшу феміністичну свідомість.

Історія прав жінок в Україні все ще пишеться — у парламентах та окопах, у притулках та залах судів, таборах для біженців та навчальних класах. Від розпаду Радянської держави до горнила війни українські жінки відмовлялися бути відкинутими на узбіччя. Зараз вони, як ніколи раніше, перебувають у центрі боротьби нації за суверенітет, демократію та гідність.