Порушення міжнародного гуманітарного права в Європі: відновлення наземних мін

У відповідь на ескалацію проблем безпеки Фінляндія разом із країнами Балтії — Естонією, Латвією та Литвою — і, можливо, Польщею, оголосили про намір вийти з Оттавської конвенції. Цей договір, офіційно відомий як Конвенція про заборону використання, накопичення запасів, виробництва та передачі протипіхотних мін та про їх знищення, був укладений у 1997 році з метою припинення використання протипіхотних мін у всьому світі. Він забороняє використання, розробку, виробництво, накопичення та передачу таких мін, але не забороняє протитранспортні міни, пристрої з командним підривом, такі як міни Claymore, або інші види вибухових боєприпасів. Станом на березень 2025 року сторонами договору є 165 країн, у тому числі більшість держав-членів ООН. Примітно, що великі військові держави, такі як Сполучені Штати, Китай і Росія, не ратифікували конвенцію.

На момент свого заснування Оттавська конвенція сприймалася як важлива віха в міжнародному гуманітарному праві, спрямована на запобігання серйозних жертв серед цивільного населення, пов’язаних із наземними мінами. Проте нинішній геополітичний ландшафт, позначений агресивними діями Росії в Україні та загостренням напруженості у Східній Європі, спонукав до переоцінки оборонних стратегій сусідніх країн. Відновлення наземних мін зараз розглядається цими країнами як критичний компонент у зміцненні оборони проти потенційних російських вторгнень.

Протипіхотні міни служать примножувачем сили при захисті великих сухопутних кордонів, особливо для країн з обмеженим військовим персоналом. Коефіцієнт оборонної сили — це те, що дозволяє меншій кількості військ мати той самий ефект, що й більша кількість, у оборонних діях. Протипіхотні міни діють як як фізичні, так і як психологічні засоби стримування, спрямовуючи рухи противника в заздалегідь визначені зони за межами мінних полів, де сили оборони можуть зосередити свої зусилля. Включення наземних мін до комплексної стратегії захисту кордону зазвичай передбачає поєднання систем спостереження, сил швидкого реагування, укріплених позицій та інших перешкод для створення багаторівневої мережі захисту. Протипіхотні міни націлені на окремих солдатів, тоді як протитранспортні міни призначені для виведення з ладу або знищення транспортних засобів противника, часто розміщуються навколо військових блокпостів або прикордонних постів, щоб запобігти обходу.

Рішення Фінляндії та країн Балтії вийти з Оттавської конвенції можуть вплинути на інші країни-підписанти, які стикаються з подібними дилемами безпеки, щоб переглянути свої зобов’язання, зокрема відновити глобальне виробництво та продаж наземних мін, які страждають від зон конфліктів по всьому світу, часто в країнах, що розвиваються. Ця зміна підкреслює напругу між гуманітарними цілями та імперативами національної безпеки, особливо в регіонах, де загроза звичайних бойових дій залишається високою. Початковою метою Оттавської конвенції було вирішення гуманітарних криз, спричинених наземними мінами в асиметричних конфліктах, де недержавні суб’єкти часто застосовували міни без розбору. Однак відродження симетричної війни, яка характеризується конфліктами між державами з визначеними лініями фронту, змусило деякі країни стверджувати, що наземні міни є необхідним засобом стримування чисельно переважаючих противників, таких як Росія.

У той час як європейські країни загалом мають більші фінансові ресурси та технологічні можливості, більша кількість населення Росії (або, принаймні, більша частка її населення, яку вона може призвати без зайвих протестів через тоталітарний характер її урядового режиму) забезпечує її значним резервом військового персоналу. Ця демографічна перевага створює серйозний виклик для сусідніх держав, спонукаючи їх шукати ефективні засоби компенсації потенційної чисельної переваги Росії. Передислокація наземних мін розглядається як прагматичне рішення для посилення оборонних можливостей уздовж великих кордонів.

Вихід Фінляндії, країн Балтії та, можливо, Польщі з Оттавської конвенції відображає стратегічне переналаштування у відповідь на загрози безпеці, що розвиваються в Європі. Хоча гуманітарні проблеми, пов’язані з наземними мінами, залишаються актуальними, ці країни надають пріоритет національній обороні та стримуванню перед лицем потенційної агресії, і коли такі традиційно миролюбні країни відмовляються від договорів про гуманітарний контроль над озброєннями, це дуже тонкий кінець клина. Масове розгортання наземних мін уздовж кордонів Фінляндії та Балтії з Росією та польських кордонів з Росією та Білоруссю. Оскільки збройні сили Росії займають землю, інтенсивне використання наземних мін на всьому кордоні з Росією, включно з Україною, яка їх також використовує, може стримати майбутню агресію або принаймні зробити її набагато дорожчою та ускладненою.

Однак цей розвиток подій може спонукати до ширшого перегляду балансу між ініціативами гуманітарного роззброєння та імперативами національної безпеки в сучасному геополітичному контексті. Щойно протипехотні міни з’являться в країнах Балтії, скандинавських регіонах і Східній Європі, вони неминуче розповсюджуватимуться скрізь, а гуманітарні цілі, поставлені в Оттавській конвенції, будуть, на жаль, зруйновані. Здається, немає способу обійти це, враховуючи нинішні уявлення про існування та загрозу російської агресії у Східній Європі.