Перервана війна: дорослішання українських підлітків у зруйнованому світі

У мирний час підлітковий вік позначений обрядами посвячення: випускними іспитами, першими танцями, дружбою, що зав'язується в класах, та моментами тихого (або не дуже тихого) бунту. Але для українських підлітків ці важливі події зіткнулися з сиренами повітряної тривоги, переміщенням населення та війною, яка змусила їх подорослішати надто рано. Війна триває вже четвертий рік, а українські підлітки долають травму конфлікту та крихку нормальність, яка зберігається між ракетними ударами.

Це покоління, чиє дитинство закінчилося зі звуком вибуху. І все ж це також покоління, яке переосмислює, що означає дорослішати — зі стійкістю, непокорою та дивовижною дозою надії.

День, коли все змінилося

Для 17-річної Катерини з Харкова війна почалася якраз перед вступними іспитами до університету. «Я щойно купила сукню на випускний», – згадує вона. «Потім почали падати бомби». За кілька днів її школу закрили, район обстріляли, а її родину змусили сховатися на станції метро.

Катерина далеко не самотня. За даними ЮНІСЕФ, з 2022 року понад п’ять мільйонів українських дітей та підлітків зіткнулися з проблемою порушення освіти. Десятки тисяч шкіл були пошкоджені або зруйновані. Багато підлітків зараз навчаються в підвалах, онлайн або взагалі не навчаються. Дехто був переміщений за кордон, а інші залишаються у прифронтових зонах без доступу до стабільної освіти.

Але школа — це лише одна частина потрясінь. Протягом кількох місяців українським підліткам довелося взяти на себе обов’язки дорослих: доглядати за братами та сестрами, допомагати літнім родичам, займатися волонтерством у благодійних мережах і навіть працювати, щоб підтримувати свої сім’ї. «Ми втратили наш дім в Ізюмі» [зруйноване місто на лінії фронту на північному сході України], — каже 16-річний Дмитро. — «Тепер я ремонтую велосипеди після школи, щоб ми могли купувати продукти. Я більше не почуваюся дитиною».

Покоління в дорозі

Для багатьох підлітків війна стала подорожжю без мети. Тисячі зараз живуть у тимчасовому житлі по всій Європі чи західній Україні, навчаються в нових школах, вивчають нові мови та намагаються зберегти свою ідентичність.

Дехто, як-от 15-річна Аня з Маріуполя, веде щоденники, щоб опрацьовувати зміни.

«Я з місця, якого вже не існує», – написала вона в зошиті, який зараз зберігається в польському центрі для біженців. – «Але я досі мрію українською. Я пишу свої вірші українською. Ця частина мене досі жива».

Незважаючи на травму, переміщення також відкрило молодих українців для ширшого світу. У Німеччині, Естонії, Чеській Республіці та за її межами багато хто вільно володіє кількома мовами, займається громадською діяльністю і навіть організовує благодійні заходи для своїх громад на батьківщині. Це покоління, сформоване війною, а також мобільністю, глобальною обізнаністю та цифровим зв'язком.

Цифрові життя, цифровий опір

Онлайн-простори стали рятівним колом для підлітків, відокремлених від друзів, домівок та шкіл. Українські підлітки використовують такі платформи, як Telegram, TikTok та Instagram, не лише для того, щоб залишатися на зв'язку, а й щоб розповідати свої історії.

Є відео в TikTok, де показано життя в бомбосховищах, схожі на щоденники пости в Instagram, що описують шляхи втечі з окупованих міст, та Telegram-канали, де учні діляться домашніми завданнями під час комендантської години. Інтернет став дзеркалом і полем бою, де підлітки переживають травми, борються з дезінформацією та документують те, до чого не завжди можуть дістатися основні ЗМІ.

Софія, київська дівчина-підліток, керує приватним сервером «Discord», де вона та її однокласники-переселенці завантажують нотатки, транслюють лекції та діляться мемами. «Гумор допомагає», – каже вона. «Іноді ми плачемо. Іноді ми публікуємо відео з котами. Іноді і те, й інше».

Мрії відкладені, але не стерті

Війна затримала безліч планів. Подання заяв до університетів було відкладено. Програми навчання за кордоном скасовано. Стосунки зруйнувала евакуація. «Я збирався вивчати медицину в Одесі», – каже Максим, який зараз працює волонтером-парамедик. «Тепер я навчаюся справжньою кров’ю. Не з книжок».

Але багато українських підлітків не відмовляються від своїх мрій — вони просто переосмислюють їх.

Дехто тепер хоче стати журналістами, щоб світ почув їхню правду. Інші хочуть відбудовувати міста, стати травматологами або вступити до армії, щоб захищати свою країну. За іронією долі, війна прояснила почуття мети у багатьох підлітків.

Ця ясність часто співіснує з глибокою тривогою. Рівень посттравматичного стресового розладу, депресії та тривоги серед української молоді стрімко зростає. Але так само зростають і акти тихої стійкості: онлайн-сеанси терапії, групи консультування за принципом «рівний рівному» та мистецькі проекти, народжені з горя.

Сімнадцятирічна Ліза з Бучі написала у своєму щоденнику після того, як пережила російську окупацію:

«Я не можу уявити собі вивчення біології зараз. Я думаю лише про те, як допомогти людям знову відчути себе. Можливо, я стану психологом. Можливо, я вже ним є — принаймні для мого молодшого брата».

Опір через культуру та креативність

Українські підлітки не просто переживають війну — вони формують те, як країна її пам’ятає. У Львові старшокласники поставили підпільні вистави за мотивами своїх воєнних щоденників. У Дніпрі підлітки-муралісти розмалювали пошкоджені бомбами стіни сценами оновлення та міфології. А в Бучі група підлітків створила подкаст під назвою « Перервана молодість» , де вони беруть інтерв’ю один в одного про виживання, мрії та відновлення.

Їхнє мистецтво сире, нефільтроване та сміливе. Вірш, написаний 14-річним підлітком із Запоріжжя, звучить так:

«У моєї школи немає даху,

Але я все ще пишу есе

Про мир,

Ніби я можу такий побудувати.»

Вони роблять більше, ніж просто пам'ятають — вони чинять опір знищенню нормального життя.

Нація, яку вони успадкують

Війна закінчиться. Чи то через перемогу, виснаження, чи переговори, майбутнє України зрештою буде передано поколінню, яке зараз перебуває в підлітковому віці. Це майбутнє матиме глибокі шрами, але й важкі уроки.

Ці підлітки не забудуть, хто залишив їх без світла, безпеки чи притулку. Але вони також не забудуть, хто з'явився, хто навчав онлайн з вигнання, або хто підтримував роботу Wi-Fi під вогнем. Вони вчаться, у найжорстокішому класі, який тільки можна собі уявити, наскільки важливі гідність, стійкість та єдність.

Нація, яку вони успадкують, буде відбудована не лише бетоном та законами, а й історіями, які вони розповідають, ранами, які вони несуть, та рішучістю, яку вони вже проявили.

Перервані Станьте авторами

Українські підлітки не обрали цю війну, але вони формують її наслідки. Вони дорослішають серед руїн, але й піднімаються з них. Їхня молодість перервана, але не стерта.

У наступні роки вони стануть архітекторами, освітянами та лідерами переосмисленої України. І коли вони це зроблять, то понесуть у собі не лише пам’ять про втрачене, а й бачення того, що ще можна створити.