Переміщені, але не переможені: внутрішня міграційна криза в Україні
- Matthew Parish
- 7 черв.
- Читати 4 хв

Російське вторгнення в Україну не лише змінило лінії фронту, а й зруйнувало будинки, міста та життя по всій країні. Десятки тисяч загиблих та мільйони переміщених осіб призвели до того, що Україна переживає одну з найбільших внутрішніх міграційних криз у Європі з часів Другої світової війни. Однак, посеред цих потрясінь, історії стійкості, адаптації та солідарності переосмислюють те, що означає бути нацією в облозі.
За заголовками про дронів та передову ховається більш тиха гуманітарна надзвичайна ситуація: повільна, складна реальність внутрішнього переміщення. Понад 3,5 мільйона українців залишаються переміщеними особами всередині країни, багато з них тікали неодноразово, часто без засобів чи можливості повернутися. Це студенти, які стали гуманітарними працівниками, пенсіонери, які стали евакуйованими, діти, які вижили, — і їхнє майбутнє — це майбутнє України.
Криза без кордонів
На відміну від біженців, які перетинають міжнародні кордони, внутрішньо переміщені особи (ВПО) залишаються у власній країні — часто в нестабільних правових, економічних та соціальних умовах. Для України ця криза почалася не у 2022 році. Перша велика хвиля внутрішнього переміщення відбулася після анексії Криму Росією та початку війни на Донбасі у 2014 році. Ця хвиля призвела до появи майже 1,5 мільйона ВПО, більшість з яких переселилися до Києва, Харкова, Дніпра та інших центральних та західних міст.
Однак повномасштабне вторгнення 2022 року спричинило цунамі переміщень набагато більших масштабів та складності. Такі міста, як Маріуполь, Сєвєродонецьк та Бахмут, були спустошені насильством. Окупація Херсона та облога околиць Києва призвели до хвиль людей, які тікали на захід. До середини 2022 року понад 8 мільйонів українців були переміщені, причому понад половина перетнула кордони як біженці, а решта шукала безпеки в інших частинах України.
Сьогодні, коли деякі міста звільнені, інші зруйновані, а ще більше перебуває під загрозою, мільйони людей залишаються в підвішеному стані — проживають у гуртожитках, переобладнаних школах та будинках родичів. Багато хто не має куди повернутися. Інші бояться поновлення обстрілів чи окупації. Результатом є національний гобелен людських переміщень без прецедентів, який змінює Україну соціально, економічно та політично.
Зсув на захід, нерівномірний тягар
Міста на заході України — Львів, Івано-Франківськ, Ужгород — поглинули левову частку внутрішньо переміщених осіб. Тільки Львів на різних етапах прийняв понад 250 000 переміщених осіб, що створило навантаження на житлові, медичні, освітні та державні послуги. Місцеві органи влади, неурядові організації та пересічні громадяни відреагували надзвичайною солідарністю, відкриваючи будинки, школи та центри. Але навантаження реальне — і структурне.
Сільські райони та малі міста, які колись обезлюдніли, пережили раптове зростання кількості хворих. Тим часом центральні та східні міста, такі як Дніпро та Полтава, стали ключовими центрами транзиту, лікування та сортування – як гуманітарних, так і військових. Таке переміщення населення дестабілізувало ринки праці, перевантажило шкільні системи та поглибило існуючу нерівність, особливо для матерів-одиначок, пенсіонерів похилого віку, ромських громад та людей з інвалідністю.
Чим довше триває переміщення, тим більше його наслідки стають постійними — не лише для окремих осіб, а й для демографічного та економічного майбутнього України.
ВПО та питання повернення
Залишається критично невідомим: скільки переміщених українців повернуться — або зможуть — додому після закінчення війни.
Деякі міста, такі як Ірпінь та Буча, після звільнення та відбудови спостерігали високий рівень повернення.
Інші, як-от Маріуполь, залишаються під окупацією або повністю зруйновані.
Багато ВПО висловлюють бажання повернутися, але бояться мін, нестачі житла, безробіття або повторної травматизації.
Для деяких дітей найперші спогади пов'язані з польотами та підвалами укриттів, а не з рідними містами, які пам'ятають їхні батьки.
В інтерв'ю, проведених українськими неурядовими організаціями, багато ВПО кажуть, що не повернуться, доки не буде гарантовано безпеку — не лише від обстрілів, а й від системного нехтування. Вони хочуть, щоб будинки, школи та дороги були відбудовані, і більше того, вони хочуть відчувати, що їхнє повернення є частиною національного плану, а не лише особистим бажанням.
Для України повернення — це не просто відбудова будівель, а відновлення приналежності.
Юридичні права, соціальні розриви
Україна досягла значного прогресу у визнанні прав ВПО. Правова база дозволяє переміщеним громадянам голосувати, отримувати пенсії та доступ до охорони здоров'я та освіти. Однак, впровадження залишається нерівномірним.
Системи реєстрації є громіздкими та часто порушуються через мобільність або бюрократичне перевантаження.
Багато ВПО повідомляють про проблеми з отриманням житлових субсидій, доступом до медичної допомоги або переведенням університетських дипломів.
Інші взагалі провалюються, особливо роми, ЛГБТК+ та особи без громадянства, яким часто бракує офіційних документів.
Війна приголомшила місцеву владу, яка не змогла впоратися з такими мінливими переміщеннями населення. Хоча неурядові організації втрутилися, координація та фінансування залишаються проблемою. Соціальна інфраструктура України, яка вже й так ослаблена десятиліттями недостатнього інвестування, тепер змушена творити дива.
Витіснення та ідентичність
Парадоксально, але переміщення також поглибило національну згуртованість. Опитування показують, що ВПО, особливо ті, хто з окупованих або прифронтових територій, мають одні з найсильніших проукраїнських громадянських позицій. Багато хто став волонтерами, солдатами або організаторами у своїх нових громадах. Вони принесли регіональні діалекти, кухню та історії через межі провінцій, зближуючи країну новими та несподіваними способами.
Мати з Маріуполя, яка живе в Луцьку. Вчителька з Бахмута, яка зараз організовує арт-терапію для дітей у Львові. Підліток з Херсона, який волонтерить у київських притулках. Ці історії тепер є історією України — плинною, стійкою та незавершеною.
Витіснення не знищило українську ідентичність. Воно розпорошило її — і таким чином поширило її силу.
Криза, яка вплине на відновлення
Внутрішнє переміщення в Україні не є тимчасовою надзвичайною ситуацією. Це довгостроковий структурний виклик, який формуватиме післявоєнне відновлення країни, її соціальний договір та політичну географію. Політика реконструкції повинна ставити в центр уваги повернення людей, а не лише економічну перебудову.
Перемога України не буде повною, доки її народ не буде не просто звільнений, а й відновлений — на місці, у гідності та з правом голосу.
Вони витіснені, але не переможені.