На шляху до міжнародного супервайзера Донбасу
Вівторок, 14 липня 2026 року
Історія Європи демонструє, що війни рідко закінчуються в момент припинення стрілянини. Вони завершуються лише тоді, коли виникають політичні інституції, здатні замінити насильство передбачуваним управлінням. Найуспішніші постконфліктні врегулювання, як правило, залежать не лише від договорів, а й від неупереджених механізмів нагляду, які створюють довіру між колишніми воюючими сторонами, поки місцеві інституції відновлюються. Тому виникає питання, чи може остаточне врегулювання війни на сході України вимагати чогось більш складного, ніж припинення вогню під наглядом військових спостерігачів. Натомість це може вимагати міжнародного наглядового органу, відповідального за нагляд за переходом Донбасу з поля бою назад у функціонуюче цивільне суспільство.
Такий інститут неминуче викличе суперечки. Українці справедливо наполягають на тому, що Донбас є невід'ємною частиною суверенної території України. Росія неодноразово прагнула перетворити окуповані території на постійні геополітичні козирі. Тому будь-яка міжнародна адміністрація повинна уникати створення враження, що суверенітет був призупинений на невизначений термін або переданий зовнішньому органу.
Тим не менш, існує важлива різниця між суверенітетом та адмініструванням. Протягом історії суверенні держави час від часу запрошували міжнародні організації тимчасово контролювати частини своєї території, де надзвичайні обставини робили звичайне управління неможливим.
Спустошення Донбасу не схоже ні на що, що переживала будь-яка інша країна Європи з часів Балканських воєн 1990-х років. Цілі міста обезлюдніли. Інфраструктура систематично знищується. Міни та нерозірвані боєприпаси засмічені сільськогосподарськими угіддями. Промислові об'єкти роками страждали від занедбання або навмисного саботажу. Публічні записи зникли. Суди припинили функціонувати. Навчальні заклади були перетворені на військові об'єкти або взагалі покинуті. Мільйони людей втекли, часто маючи при собі лише документи, що посвідчують особу.
Навіть якби бойові дії припинилися завтра, відновлення нормального урядування не означало б просто замінити один прапор на інший над муніципальними будівлями. Адміністративні установи потребували б майже повної реконструкції.
Цей виклик виходить за межі фізичної інфраструктури. Сама довіра зазнала шкоди.
Громади понад десять років жили в умовах конкуруючих правових систем, суперечливих наративів та постійної пропаганди. Деякі мешканці залишалися вірними Україні протягом усієї окупації. Інші активно співпрацювали з російською владою. Багато хто просто намагався вижити. Розрізнення цих категорій не буде ні простим, ні морально нескладним.
Функціонуючий правовий порядок не може виникнути, якщо кожне адміністративне рішення стає можливістю для політичної помсти.
Таким чином, міжнародний наглядовий орган міг би виконувати функції, які ні Україна, ні будь-яка зовнішня держава не змогли б легко виконати самостійно.
Його першочерговим обов'язком було б гарантування безпеки разом з українськими інституціями. Це не обов'язково означатиме традиційні миротворчі сили, що розділяють армії ворогів. Швидше, це залучатиме міжнародних поліцейських радників, фахівців з управління кордонами, експертів з розмінування та слідчих, які документуватимуть злочини, скоєні під час конфлікту. Їхня роль полягатиме не в заміні суверенітету України, а в зміцненні впевненості в тому, що адміністративні рішення виконуються неупереджено.
По-друге, такий орган міг би контролювати відновлення державного управління. Реєстри цивільного стану, записи про право власності на землю, реєстри компаній, податкові записи та судові архіви потребуватимуть ретельної реконструкції. Роки окупації неминуче породжують суперечливі претензії на власність, спірні спадщини, шахрайські передачі майна та суперечливу документацію. Незалежний міжнародний нагляд міг би зменшити звинувачення в маніпуляціях адміністративними процесами з політичною метою.
Судовий вимір буде не менш важливим.
Велика кількість кримінальних переслідувань майже напевно відбудеться після звільнення. Деякі особи, можливо, скоїли воєнні злочини. Інші, можливо, брали участь в окупаційних адміністраціях під примусом. Інші, знову ж таки, могли скоїти звичайні кримінальні злочини в періоди, коли традиційні правоохоронні органи фактично зникли.
Створення впевненості в тому, що прокуратура ретельно розрізняє ці різні обставини, вимагатиме виняткового судового професіоналізму.
Міжнародні судді, прокурори або юридичні радники, які працюють разом з українськими колегами, можуть допомогти забезпечити як процесуальну справедливість, так і міжнародну довіру. Боснія і Герцеговина, Косово та кілька гібридних трибуналів в інших країнах демонструють, що такі домовленості, хоча й недосконалі, можуть сприяти відновленню довіри після збройного конфлікту.
Економічна відбудова являє собою не менш складне завдання.
Донбас до 2014 року вже переживав болісну промислову трансформацію. Вугільна промисловість стала економічно нестабільною. Важка промисловість зіткнулася зі зниженням конкурентоспроможності. Роки окупації та війни різко загострили ці структурні проблеми.
Тому реконструкція не може полягати лише у відбудові того, що існувало раніше. Вона вимагає створення абсолютно нової економічної основи, здатної залучати внутрішні та міжнародні інвестиції.
І тут міжнародний нагляд знову пропонує практичні переваги.
Міжнародні фінансові установи, приватні інвестори та уряди-донори значно частіше вкладають довгостроковий капітал там, де прозорі механізми нагляду знижують корупційні ризики та забезпечують впевненість у тому, що кошти на реконструкцію розпоряджаються компетентно.
Досвід інших країн неодноразово демонструє, що довіра інвесторів залежить не лише від миру, а й від передбачуваного управління.
Мабуть, найбільший виклик стосується політичної легітимності.
Жоден міжнародний орган влади не може керувати безкінечно, не викликаючи обурення. Тому будь-який наглядовий інститут потребуватиме чітко визначеного мандата, обмеженого терміну дії та вимірюваних орієнтирів для поступової передачі обов'язків звичайним українським інституціям.
Метою ніколи не повинно бути постійне міжнародне управління.
Його призначення радше нагадувало б риштування навколо пошкодженої будівлі. Риштування існують виключно для полегшення реконструкції перед тим, як їх розібрати, коли конструкція зможе стояти самостійно.
Цей принцип має бути відображений у кожному аспекті інституційного дизайну.
Україна залишатиметься суверенною протягом усього часу.
Українське законодавство залишатиметься керівною правовою базою, окрім випадків, коли для виконання наглядового мандату виникатиме необхідність укладення тимчасових міжнародних домовленостей.
Місцеві демократичні інституції поступово братимуть на себе дедалі більшу відповідальність відповідно до об'єктивних критеріїв, а не довільних графіків.
Фінансування такої установи неминуче стане предметом міжнародних переговорів.
Європейський Союз майже напевно нестиме значну частину фінансового тягаря, що відображає як географічну близькість, так і стратегічну зацікавленість у європейській стабільності. Велика Британія, Канада, Японія, Австралія та інші країни-донори, ймовірно, нададуть свій досвід та ресурси. Міжнародні фінансові установи могли б координувати інвестиції в інфраструктуру, тоді як спеціалізовані установи Організації Об'єднаних Націй могли б підтримувати гуманітарні програми.
Росія ставить найскладніше питання.
Чи повинна Росія робити фінансовий внесок у відбудову? З моральної точки зору відповідь видається очевидною. Масштабні руйнування по всьому Донбасу зумовлені переважно військовою агресією Росії. Згідно з встановленими принципами міжнародного права, держави, відповідальні за міжнародно-протиправні дії, несуть зобов'язання щодо відшкодування збитків.
Однак з політичної точки зору, переконати у таких внесках може виявитися значно складніше.
Заморожені російські суверенні активи можуть зрештою стати одним із механізмів, за допомогою яких реконструкція отримуватиме часткове фінансування. Чи станеться це, залежатиме від розвитку міжнародних правових та дипломатичних подій.
Сама інституційна архітектура заслуговує на ретельне обдумування.
Замість створення абсолютно нової міжнародної організації, може виявитися ефективнішим створити спеціалізовану наглядову місію, яка б спиралася на досвід кількох існуючих інституцій. Європейський досвід вже включає значний досвід у спостереженні за виборами, судовій реформі, поліцейських місіях, митному управлінні, антикорупційному нагляді та розвитку місцевого самоврядування. Поєднання цих можливостей в рамках єдиної скоординованої системи зменшить дублювання, водночас використовуючи переваги сформованого інституційного досвіду.
Один важливий урок послідовно випливає з досвіду попередніх міжнародних адміністрацій.
Успіх залежить від скромності.
Зовнішні адміністратори часто переоцінюють своє розуміння місцевих політичних реалій. Міцні інституції не можна просто імпортувати з-за кордону. Вони повинні органічно розвиватися з місцевих традицій, місцевого лідерства та місцевої демократичної легітимності.
Тому міжнародні наглядові органи найкраще працюють, коли вони сприяють, а не диктують.
Зрештою, майбутнє Донбасу не належить ні міжнародним організаціям, ні іноземним урядам. Воно належить громадянам України.
Тому міжнародний нагляд слід розуміти не як заміну українського суверенітету, а як тимчасовий інструмент, призначений для його захисту протягом надзвичайно крихкого перехідного періоду.
Найбільшою небезпекою після будь-якої майбутньої мирної угоди може бути не відновлення звичайної війни, а адміністративний колапс, корупція, конкуруючі правові системи та постійна нестабільність. Ці менш помітні загрози можуть підірвати мир майже так само ефективно, як і артилерія.
Якщо міжнародна спільнота серйозно налаштована на досягнення міцного врегулювання на сході України, вона повинна думати не лише про припинення вогню та лінії розведення військ. Мир вимагає інституцій. Інституції потребують довіри. Там, де довіра була зруйнована роками окупації, пропаганди та насильства, ретельно розроблений міжнародний нагляд може забезпечити місток між війною та нормальним урядом.
Донбас став однією з найглибших політичних ран Європи. Його загоєння вимагатиме не лише мужності на полі бою, а й уяви за столом переговорів. Міжнародний спостерігач за Донбасом, обмежений у мандаті, який твердо поважає суверенітет України та відданий справі відновлення верховенства права, може стати одним із найважливіших інституційних нововведень повоєнного врегулювання, допомагаючи перетворити ландшафт, окреслений руйнуваннями, на такий, що знову характеризується відповідальним урядом, економічним оновленням та тривалим миром.
