Мова та визволення: піднесення української мови у повсякденному житті

Посеред війни ідентичність одночасно кується та розкривається. Для України широке поширення української мови з 2014 року, і зокрема після повномасштабного російського вторгнення в лютому 2022 року, стало справжньою культурною революцією. Українська мова, яка колись вважалася взаємозамінною з російською в багатьох міських центрах, знову стала маркером опору, стійкості та національного відродження. Трансформація щоденних мовних звичок, особливо серед молодих українців та тих, хто проживає в історично російськомовних регіонах, означає глибокий зсув не лише у використанні мови, а й у внутрішній архітектурі української ідентичності.

Довоєнний лінгвістичний ландшафт

Протягом більшої частини пострадянської незалежності України країна функціонувала в умовах фактичної двомовності. Українська була офіційною мовою, але російська зберегла міцні позиції в ЗМІ, бізнесі та міському житті, особливо на сході та півдні. Політика русифікації радянських часів глибоко впровадила російську мову в державну та приватну сфери. Навіть Київ, столиця, був лінгвістично змішаним у 2010-х роках, а такі міста, як Харків, Одеса та Дніпро, часто схилялися до російської мови в повсякденному спілкуванні.

Закон «Ківалова-Колесніченка» 2012 року, який дозволив офіційне регіональне використання російської та інших мов меншин, ще більше закріпив цю лінгвістичну неоднозначність. Багато українців почувалися комфортно, перемикаючись між українською та російською мовами залежно від контексту, а вибір мови часто деполітизувався у повсякденному житті.

Мова як місце опору

Ситуація почала різко змінюватися після анексії Криму Росією та окупації частини Донбасу у 2014 році. Для багатьох війна виявила мову не як нейтральний інструмент, а як вектор імперіалізму. Зв'язок між російською мовою та російською агресією був не лише символічним: Кремль неодноразово виправдовував свої військові інтервенції, стверджуючи, що захищає «російськомовних» за кордоном, зокрема в Україні.

В результаті розпочався рух — не нав'язаний зверху, а керований знизу — за повернення української мови не лише як національної, а й як моральної мови опору. Українські солдати, активісти громадянського суспільства та пересічні громадяни почали свідомо переходити на українську мову в мовленні, соціальних мережах та публічному дискурсі. Школи, підприємства та навіть кафе почали використовувати українську мову за замовчуванням. Мова стала не просто способом спілкування, а й декларацією лояльності та приналежності.

Вторгнення 2022 року та лінгвістичний зсув

Повномасштабне вторгнення 2022 року різко прискорило ці зміни. Російські авіаудари, звірства в таких містах, як Буча та Маріуполь, а також геноцидна риторика Кремля стерли будь-яку залишкову неоднозначність. Російська мова більше не була просто спадщиною імперії; вона стала мовою агресора.

Такі міста, як Харків та Одеса, які довго вважалися бастіонами російськомовної культури, пережили сплеск використання україномовної мови. Освітні заклади прискорили перехід на україномовне навчання. Україномовні книги, подкасти, канали на YouTube та акаунти в TikTok процвітали. Навіть ті, хто продовжував розмовляти російською як рідною мовою, часто чітко давали зрозуміти своїми діями та приналежністю, що вони однозначно українці.

Важливо, що цей лінгвістичний зсув не призвів до виключення. Замість того, щоб карати російськомовних, українське суспільство почало культивувати те, що філософ Володимир Єрмоленко назвав «лінгвістичною гостинністю»: заохочення національного прийняття української мови, водночас поважаючи багатомовні реалії індивідуальної ідентичності.

Політика та практика

Українська держава відіграла обережну та сприятливу роль у цій лінгвістичній трансформації. Закони про мови, такі як закон 2019 року, який вимагає використання української мови як мови суспільного життя (російська раніше використовувалася зокрема в юридичній сфері), створили правові стимули для використання української мови в освіті, ЗМІ та послугах, водночас дозволяючи приватне використання інших мов. Підхід уряду поєднував принциповість з прагматизмом: замість примусу він культивував.

Більше того, зусилля на підтримку вивчення української мови були широко поширеними. Муніципальні органи влади пропонували безкоштовні курси української мови для дорослих. Онлайн-платформи та додатки популяризували вивчення мов. Український культурний сектор почав активно просувати україномовний контент: фільми, книги, меми та музику.

Телебачення та стрімінгові сервіси зараз пропонують більше контенту українською мовою, ніж будь-коли раніше. Суспільні мовники майже повністю перейшли на українське мовлення. Навіть приватні канали, де раніше домінувала Росія, змінили своїх ведучих та програми.

Наступне покоління

Одна з найяскравіших рис цього зсуву — міжпоколіннєвий. Українські діти та підлітки сьогодні зростають у мовному середовищі, яке разюче відрізняється від середовища їхніх батьків. У школах, на дитячих майданчиках та в онлайн-просторах домінує українська мова. Мова — це вже не просто предмет для вивчення в класі, а частина культури патріотизму, гумору та опору, що визначає українську молодь.

Це покоління, народжене у війні та труднощах, за замовчуванням є лінгвістично українцем. Їхні мовленнєві моделі, сленг та онлайн-креативність дедалі більше формують національний дискурс. Роблячи це, вони будують постколоніальну мовну ідентичність, яка одночасно вкорінена в традиціях і сповнена інновацій.

Роль культури та мистецтва

Українська музика та література відіграли вирішальну роль у нормалізації використання української мови в повсякденному житті. Такі артисти, як Kalush Orchestra, Go_A та Jerry Heil, популяризували українську мову як мову сучасної популярної музики. Сучасні автори, такі як Сергій Жадан, Оксана Забужко та Софія Андрухович, допомогли знову зробити українську літературу модною.

Інфлюенсери та творці мемів у соціальних мережах ще більше демократизували мову. Гумор, іронія та сатира, в яких довго домінувала російська мова, стали інструментами українського самовираження та непокори. Навіть у найважчі часи українці використовували свою мову, щоб сміятися з ворогів та піднімати власний моральний дух.

Мова та визволення

Піднесення української мови в повсякденному житті — це не просто лінгвістичне явище; це культурне та політичне відродження. Повертаючи свою мову, українці також повертають собі свободу дій, гідність та суверенітет. Мова більше не є випадковістю географії чи родини — це свідомий вибір національної приналежності.

Ця трансформація не вимагає приниження російської мови чи тих, хто досі нею розмовляє. Сила України полягає в її плюралізмі. Але прийняття української мови як спільної мови держави, суспільства та боротьби є потужним сигналом: націю об’єднує не етнічна приналежність, а спільна жертва — і спільне слово.

Зрештою, українська мова стала тим, чим вона завжди мала бути: не зброєю, а домівкою.