Львів 1918–2025: Столітня лабораторія самовизначення

Західноукраїнське місто Львів було багатьма речами для багатьох народів: гарнізонним містом Габсбургів, польською культурною столицею, радянським провінційним центром та українським націоналістичним редутом. З моменту розпаду імперій після Першої світової війни Львів пережив щонайменше п'ять політичних режимів і змінював офіційну мову, прапор та ідеологічну орієнтацію частіше, ніж більшість міст Європи. Однак, протягом кожної трансформації місто служило центром політичних ідей, культурних експериментів та демократичних прагнень, які формували не лише місцеву ідентичність, а й прагнення України до державності. З 1918 по 2025 рік Львів функціонував як столітня лабораторія самовизначення.

1918–1923: Західноукраїнська Народна Республіка та польське захоплення

Розпад Австро-Угорської імперії у 1918 році відкрив шлях для українських національних амбіцій. 1 листопада 1918 року українські офіцери колишньої імперської армії захопили Львів та проголосили Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Ця недовговічна республіка була раннім експериментом самоврядування, з цивільним урядом, функціонуючим парламентом та військовим опором як польським, так і більшовицьким силам. Львів став фактичною столицею новоствореної української держави.

Але ця мрія швидко розвіялася. Польська армія відвоювала місто в липні 1919 року після запеклих міських боїв. Держави Антанти, побоюючись більшовизму та схиляючись до антиросійської Польщі, узаконили польський контроль над Східною Галичиною рішеннями Ліги Націй 1923 року. Львів був включений до складу Другої Польської Республіки, перейменований на Львів, і розпочав нову главу як польський провінційний центр.

1923–1939: Польська метрополія з підпільним українським серцем

За польського правління Львів залишався жвавим університетським містом і культурним центром, але українське населення, позбавлене багатьох владних посад, сприяло підпільному світу активізму. Українська греко-католицька церква зберегла свою релігійну та національну ідентичність перед обличчям полонізації. Освітні товариства, такі як «Просвіта» (товариство з пропаганди української мови та культури), та підпільні установи, такі як Українська військова організація (УВО), воєнізований український націоналістичний рух, заклали основу для більш радикальних націоналістичних настроїв.

У місті існувало кілька конкуруючих поглядів: ліберальні українці, які прагнули автономії шляхом переговорів; інтегральні націоналісти, які підтримували революційну боротьбу; та польські чиновники, які намагалися асимілюватися. Львів багато в чому відображав напруженість Центральної Європи міжвоєнного періоду: яскравий, багатомовний та на межі ідеологічного виверження.

1939–1944: Окупація та катастрофа

Коливання Львова між конкуруючими державами досягли жахливої кульмінації під час Другої світової війни. Пакт Молотова-Ріббентропа призвів до радянської окупації в 1939 році. Радянський НКВС (таємна поліція Сталіна) переслідував інтелектуальну та націоналістичну еліту міста для арештів, страт та депортації. Церкви були закриті, українські школи розформовані, а польських науковців з Львівського університету ліквідовано.

Коли нацистська Німеччина захопила місто в 1941 році, маятник знову хитнувся, але лише глибше, до жаху. Велике єврейське населення міста, яке до війни налічувало понад 100 000 осіб, було знищено під час Голокосту. Нацисти недовго терпіли певну діяльність українських націоналістів, але пізніше придушили її. Як радянська, так і німецька окупації були геноцидними, спрямованими проти різних громад з подібною жорстокістю.

Однак навіть у ці важкі роки Львів став свідком продовження дій Української повстанської армії (УПА) у своїй сільській місцевості та створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) у 1944 році. Спадщина Львова як центру незалежності не зникла разом з режимами, які його окупували.

1944–1991: Радянська влада та збереження інакомислення

Радянська Червона Армія повернула Львів у 1944 році. Відразу після цього тисячі місцевих жителів були депортовані до Сибіру або страчені за підозру в націоналістичних симпатіях. Радянський Союз прагнув переосмислити Львів як радянське місто: пропагувалася російська мова; церкви закривалися або поглиналися православним патріархатом; а пам'ять про польський та єврейський Львів була стерта з громадських місць.

І все ж, під поверхнею, опір жеврів. Львів став центром самвидаву та підпільних богословських досліджень. Українська греко-католицька церква, хоча й була незаконною, продовжувала функціонувати таємно, зберігаючи не лише релігійну віру, а й національну ідентичність. До 1980-х років Львів став одним із ключових центрів дисидентського активізму в Радянському Союзі.

Перший масовий мітинг на підтримку незалежності України відбувся у 1988 році у Львові. До 1989 року це було провідне місто руху «Рух», пізньорадянської української націоналістичної політичної організації, яка кинула виклик комуністичній монополії на владу. У міру розпаду Радянського Союзу громадянське суспільство Львова, викуване у вогні підпільного опору, допомогло організувати мирний відрив України від Москви.

1991–2013: Незалежність України та західна орієнтація

Після здобуття Україною незалежності в 1991 році Львів швидко виділився серед багатьох інших міст країни. Він обрав західну орієнтацію: лібералізацію ринку, європейську інтеграцію та національне культурне відродження. У той час як інші регіони переживали ностальгію за радянським минулим або економічне розчарування, Львів став центром політичного плюралізму, свободи ЗМІ та історичного осмислення.

Львівські університети та неурядові організації підготували покоління громадських активістів, які згодом відігравали ключові ролі в національній політиці. Місто пропагувало пам'ять про ЗУНР, УПА та Греко-католицьку церкву, свідомо реабілітуючи пригнічені риси української історії.

Водночас напруженість зберігалася. Політики з Києва чи східної України іноді звинувачували місто в націоналізмі чи обмеженості. Але його наполягання на самовизначенні, а не на дотриманні пострадянських наративів, зберігало його політично активним та інтелектуально незалежним.

2014–2025: Революція, війна та стійкість

Євромайдан 2014 року посилив національну роль Львова. Протестувальники на центральній площі Львова проголосили про створення тимчасового місцевого самоврядування на заміну режиму Януковича, що розвалюється. Місто відправило сотні добровольців на Донбас, а пізніше на повномасштабну війну після російського вторгнення у 2022 році.

Львів також став де-факто гуманітарна столиця України, яка дала притулок мільйонам внутрішньо переміщених осіб. Коли російські ракети обстрілювали схід і південь України, Львів поглинув культурні установи, урядові міністерства та міжнародні неурядові організації. Незважаючи на кілька ударів по інфраструктурі, місто зберегло свою відносну безпеку, що дозволило йому служити дипломатичною та логістичною базою.

У ці роки Львів знову продемонстрував свою здатність до політичної адаптації. Тут проводилися форуми миру, центри документування воєнних злочинів, школи для біженців та виставки оборонної промисловості. Якщо Київ став столицею воєнного часу, то Львів став душею громадянського суспільства воєнного часу.

Громадянська республіка в прикордонній державі

З 1918 по 2025 рік Львів не просто відображав політичні течії країни, а й часто їх формував. Крізь імперії, республіки, окупації та відродження місто залишалося надзвичайно послідовним в одному: своєму бажанні самостійно вирішувати свою долю.

Ідея самовизначення, випробувана та вдосконалена у Львові протягом століття, пережила іноземне правління та ідеологічне утиск. Вона довела, що ідентичність не закріплюється прапорами чи указами, а будується в класах, газетах, церквах та на міських площах. У цьому сенсі Львів – це більше, ніж місто. Це експеримент, який досі триває, – експеримент, висновки якого можуть ще написати значну частину майбутнього української нації.