Леон Панетта: погляди колишнього директора ЦРУ на війну з Іраном

Понеділок, 23 березня 2026 року

Голос досвіду у питаннях війни часто тихий, але коли він говорить прямо, він може нести вагу історії. Леон Панетта, який провів десятиліття в найглибших колах американської розвідки та оборонної політики, виступив саме з таким попередженням у відповідь на рішення Дональда Трампа розпочати війну з Іраном. Його критика — це не критика партійного опонента, а радше критика державного діяча, стурбованого повторною появою знайомих стратегічних помилок — помилок, які в минулому призводили Сполучені Штати до затяжних та дестабілізуючих конфліктів.

Центральна теза Панетти вражає своєю простотою: нинішня криза — це не випадковість історії, а передбачуваний наслідок свідомого вибору, зробленого на найвищому рівні. Він стверджував, що «ніхто інший не несе відповідальності» за нинішнє скрутне становище, окрім самого президента, що відображає як розчарування, так і відчуття інституційної пам'яті. Війна, розпочата з очікуванням вирішального удару, натомість розгорнулася в ширшу конфронтацію, наслідки якої, на думку Панетти, були цілком передбачуваними.

В основі його критики лежить провал стратегічного передбачення. Протягом десятиліть американські оборонні стратеги розуміли, що найпотужніший важіль впливу Ірану в будь-якому конфлікті полягає не в конвенційній силі бою, а в його здатності порушувати глобальні потоки енергії, особливо через Ормузьку протоку. Панетта наголошував, що ця вразливість не була ані незрозумілою, ані спекулятивною. Вона була центральним стовпом західного стратегічного мислення щодо Ірану, що неодноразово озвучувалося в політичних колах. Однак, як показали події, рішення про початок бойових дій, схоже, було прийнято без належної підготовки саме до цієї непередбачуваної ситуації.

Наслідки були негайними та далекосяжними. Зрив Іраном морського транзиту спричинив волатильність на світових енергетичних ринках, посилюючи економічний тиск далеко за межами Близького Сходу. Те, що, на думку критиків, задумувалося як коротка та контрольована військова операція, натомість призвело до системної нестабільності. Тому критика Панетти є не лише тактичною, а й структурною: це засудження процесу прийняття рішень, який не врахував відомі ризики в оперативному плануванні.

Ця критика поширюється й на політичні припущення, що лежать в основі війни. Початкове очікування, яке поділяли деякі елементи адміністрації, що швидкий удар може послабити або навіть дестабілізувати іранський режим, виявилося хибним. Натомість, зазначає Панетта, конфлікт консолідував жорсткі елементи в керівництві Ірану, призводячи до більш вкоріненого та ідеологічно жорсткого режиму. Це явище навряд чи можна назвати безпрецедентним. Зовнішній військовий тиск часто сприяв об'єднанню внутрішніх угруповань у державах-мішенях, особливо тих, що мають сильні націоналістичні наративи. У цьому відношенні попередження Панетти перегукується з попереднім американським досвідом в Іраку та Афганістані, де початкові військові успіхи змінилися тривалим політичним глухим кутом.

Окрім стратегії, зауваження Панетти містять глибшу інституційну критику. Він припустив, що підхід президента відображає форму політичного мислення, яка не підходить для складнощів міжнародного конфлікту, — те, що він охарактеризував як схильність до «наївності» або навіть «магічного мислення», де повторення бажаних результатів замінює реалістичне планування. Така мова є надзвичайно прямою для колишнього високопосадовця і підкреслює масштаб його стурбованості. На думку Панетти, війна вимагає дисциплінованого узгодження цілей, засобів та очікуваних наслідків. Відхилення від цього принципу означає ризик стратегічної непослідовності.

Ширший контекст підсилює значення його втручання. Війна з Іраном вже викликала критику з багатьох боків у Сполучених Штатах, включаючи військових ветеранів, членів Конгресу та навіть посадовців самої адміністрації. Однак голос Панетти має особливий авторитет, оскільки він долає партійні розбіжності. Служачи як за демократичної, так і за республіканської адміністрацій, він втілює традицію прагматичного мислення щодо національної безпеки, яке ставить інституційну безперервність вище за політичну доцільність.

У його критиці також є неявне попередження про руйнування альянсів. Панетта вказав на брак координації з традиційними партнерами, припускаючи, що односторонні або погано проінформовані дії ризикують ізолювати Сполучені Штати в той момент, коли колективна безпека залишається важливою. У взаємопов'язаній глобальній системі військові дії не можна відокремити від дипломатичних наслідків. Легітимність втручання, як і його ефективність, залежить від сприйняття спільної мети союзниками.

Який же тоді практичний висновок критики Панетти? Річ не лише в тому, що війна була погано продуманою, але й у тому, що вона тепер пропонує звужений набір варіантів. Сполучені Штати стикаються з дилемою між ескалацією, яка потенційно передбачає подальші військові зобов'язання для забезпечення стратегічних цілей, таких як відновлення морських шляхів, та роз'єднанням, яке ризикує виглядати як стратегічний відступ. Жоден з цих шляхів не пропонує легкого вирішення. Саме таку ситуацію описує Панетта: конфлікт, у який розпочато без чіткого кінцевого стану, тепер він чинить опір прямому завершенню.

Його втручання слід розуміти одночасно як діагноз і як застереження. Це діагноз того, як виникла нинішня криза — через нехтування відомими ризиками, переоцінку військового важеля та недооцінку стійкості противника. Це також застереження проти посилення цих помилок через подальші неправильні оцінки. Війна, одного разу розпочавшись, має тенденцію генерувати власну логіку, затягуючи держави глибше в зобов'язання, які вони спочатку не мали наміру брати на себе.

Для європейських спостерігачів, і особливо для тих в Україні, хто звик до реалій тривалого конфлікту, критика Панетти резонує зі знайомими темами. Невідповідність політичних очікувань і військової реальності не є унікальною для якоїсь окремої країни. Це повторювана риса сучасної війни, де технологічна перевага не гарантує стратегічної ясності, а початковий успіх може затьмарити глибші структурні проблеми.

Зрештою, значення зауважень Панетти полягає в його наполяганні на відповідальності. В епоху, коли політичні наративи часто розмивають поняття відповідальності, його аргументація повертає їй належне місце. Рішення про початок війни є одними з найсерйозніших, які може прийняти будь-який лідер. Вони вимагають не лише мужності, а й смирення — визнання того, що навіть наймогутніші держави діють в рамках обмежень, накладених географією, економікою та людською поведінкою.

Ігнорування цих обмежень — це не просто помилка в судженні. Це, як стверджує Панетта, відмова від дисциплінованого мислення, від якого залежить ефективне державне управління.