Генрі Кіссінджер, один із найвпливовіших геополітичних стратегів і дипломатів 20-го та початку 21-го століть, відіграв вирішальну роль у формуванні зовнішньої політики США. Його погляди на Росію були сформовані його розумінням історії, політикою балансу сил і realpolitik. Протягом усієї своєї кар’єри він виступав за взаємодію з Росією, а не за конфронтацію, наголошуючи на дипломатії та прагматичній співпраці. Тут ми досліджуємо точку зору Кіссінджера на Росію, аналізуючи його твори, виступи та політику, щоб зрозуміти, як він бачив роль Росії у світі та її відносини зі Сполученими Штатами.
Це особливо важливо в наш час, тому що перспективи Кіссінджера є такими, що можуть лежати в основі багатьох думок адміністрації США під час другого президентства Дональда Дж. Трампа, і можуть дати розуміння того, як адміністрація Трампа має намір діяти щодо Росії та України в контексті їхнього поточного конфлікту.
Кіссінджер був реалістом у прямому сенсі цього слова, вважаючи, що міжнародні відносини регулюються динамікою сил, а не ідеологічним узгодженням. На відміну від багатьох стратегів холодної війни, які розглядали Радянський Союз виключно через призму ідеологічного конфлікту, Кіссінджер розглядав Росію як традиційну велику державу зі стратегічними інтересами, які потрібно визнавати та керувати ними, а не повністю протистояти їм.
Він стверджував, що історичний досвід незахищеності Росії, який випливає з її величезних кордонів, які неможливо захистити, і неодноразових вторгнень, зробив її схильною до авторитарного правління та експансіоністської політики. На його думку, поведінка Росії була не просто продуктом комуністичної ідеології, а й глибоко вкоріненими геополітичними імперативами, які виходять за рамки будь-якої окремої політичної системи. Така перспектива дозволила йому виступати за дипломатичну взаємодію навіть у найнапруженіші періоди холодної війни.
Під час свого перебування на посаді радника з питань національної безпеки, а пізніше — державного секретаря при президенті Річарді Ніксоні Кіссінджер відігравав провідну роль у політиці розрядки — спробі пом’якшити напруженість часів холодної війни між Сполученими Штатами та Радянським Союзом. Він вважав, що відверта конфронтація небезпечна і що дипломатія може створити більш стабільний світовий порядок.
Найкращим прикладом підходу Кіссінджера стали переговори про обмеження стратегічних озброєнь (SALT) і підписання Договору про протиракетну оборону (ПРО) у 1972 році. Ці угоди були розроблені, щоб обмежити гонку ядерних озброєнь і запобігти взаємному знищенню. Хоча Кіссінджер знав про радянські амбіції, він бачив контроль над стратегічними озброєннями як необхідний крок у відповідальному управлінні суперництвом наддержав.
Розрядка також включала економічні та культурні обміни, спрямовані на зменшення ворожнечі. Кіссінджер сподівався, що шляхом інтеграції Радянського Союзу в мережу взаємозалежних відносин зменшаться ризики військового конфлікту. Хоча деякі критики бачили розрядку як поступку радянській владі, Кіссінджер стверджував, що залучення було засобом пом’якшення радянської поведінки, а не сприяння їй.
Коли Радянський Союз слабшав у 1980-х роках, Кіссінджер залишався обережним щодо наслідків його розпаду. На відміну від багатьох західних лідерів, які вітали розпад Радянського Союзу як перемогу демократії, Кіссінджер сприймав це як момент геополітичної нестабільності, який потребує обережного управління. Він хвилювався, що хаотичний розпад радянської держави може призвести до регіональних конфліктів, розповсюдження ядерної зброї та економічного колапсу.
У своїх пізніших роботах Кіссінджер стверджував, що Захід не повинен принижувати Росію після її поразки в холодній війні. Він застеріг від занадто агресивного розширення НАТО, припустивши, що це може спровокувати російський націоналізм і невдоволення. Він вважав, що стабільна, готова до співпраці Росія є більш вигідною для глобальної безпеки, ніж принижена та ображена. Хоча він принципово підтримав розширення НАТО, він також підкреслив важливість інтеграції Росії в ширшу архітектуру європейської безпеки, а не її ізоляції.
Кіссінджер мав нюансований погляд на Володимира Путіна, визнаючи його прагматичним лідером, який прагнув відновити позиції Росії як великої держави. Хоча Кіссінджер не підтримував авторитаризм Путіна, він розумів мотиви його дій. Він бачив підйом Путіна як відповідь на пострадянський економічний колапс Росії та сприйняте зазіхання Заходу.
Він часто стверджував, що Захід повинен намагатися співпрацювати з Росією, а не відчужувати її. У багатьох інтерв’ю Кіссінджер попереджав, що ставлення до Росії як до постійного супротивника лише посилить її найагресивніші тенденції. Натомість він виступав за підхід до балансу сил, який визнавав інтереси Росії при збереженні зобов’язань Заходу щодо безпеки.
Кіссінджер також говорив про українську кризу, визнавши її спалахом у відносинах США і Росії. Він запропонував, щоб Україна була нейтральною буферною державою, а не полем битви для геополітичного суперництва. Він критично ставився до політики як Заходу, так і Росії, стверджуючи, що неврахування історичних і стратегічних проблем Росії сприяло ескалації напруженості.
Протягом ХХІ століття Кіссінджер залишався рішучим прихильником діалогу з Росією. Навіть коли відносини між США та Росією погіршилися через такі питання, як розширення НАТО, Україна та втручання у вибори, він продовжував закликати лідерів до дипломатії. Він стверджував, що ізоляція Росії не є довготривалою стратегією і що Заходу необхідно знайти способи залучити Москву в конструктивний спосіб.
Кіссінджер часто наголошував на важливості уникнення нової холодної війни. Він вважав, що зовнішня політика США повинна керуватися прагматичними інтересами, а не ідеологічним запалом. Визнаючи виклики, пов’язані з російською агресією, він також підкреслив, що довгострокова стабільність вимагає діалогу, переговорів і взаєморозуміння.
Погляди Генрі Кіссінджера на Росію були сформовані його реалістичним підходом до міжнародних відносин. Він розглядав Росію як велику державу з законними занепокоєннями щодо безпеки, виступаючи за взаємодію замість конфронтації. Його роль у розрядці напруги під час холодної війни, його обережний підхід до розпаду Радянського Союзу та його прагматична позиція щодо сучасної Росії — усе це свідчить про його переконання, що дипломатія — це найефективніший спосіб врегулювати суперництво великих держав. Оскільки глобальна напруженість зберігається, погляд Кіссінджера на геополітичну роль Росії залишається дуже актуальним, пропонуючи уроки того, як збалансувати інтереси безпеки з імперативами міжнародної стабільності.
Чи розуміння Кіссінджера було давно втрачено серед останніх подій? І з якого боку американського політичного розколу? Чи розуміють європейці виклики та загрози, пов’язані з Росією? Тільки час покаже.