Замовчувана трагедія: вбивство Ірини Заруцької та нерівний погляд ЗМІ

Отто Рейнольдс

Ірина Заруцька мала бути в безпеці. Втікши від російського вторгнення в Україну, вона опинилася в Шарлотті, Північна Кароліна — місті, далекому від війни, але не від насильства. 22 серпня 2025 року, у тихому поїзді легкорейкового транспорту, її жорстоко зарізали серед білого дня. Її вбивцю вийшов з поїзда і невдовзі після цього заарештували на платформі. Напад було зафіксовано на відеозаписі камер спостереження, який через два тижні оприлюднила місцева влада. Однак у ті критичні перші дні це майже не викликало обговорення в національній пресі.

Початкова тиша навколо її смерті була такою ж моторошною, як і сам злочин. На відміну від випадків, які викликають широке обурення громадськості, вбивство Ірини пройшло майже непоміченим багатьма найбільшими редакціями. Відеозаписи — безпомилкові у своєму жаху — з'явилися, але разом з ними з'явилося щось більш показове: помітна відсутність висвітлення в основних ЗМІ та очевидне небажання певних установ визнавати ширше значення цієї історії.

Невдовзі після вбивства у Вікіпедії було створено статтю, яка документувала цю справу. За кілька днів її номінували на видалення. Редактори посилалися на стандарти Вікіпедії щодо «значимості» – поширеного, хоча й суб’єктивного, показника, який використовується для визначення того, чи заслуговує стаття на включення. Одного лише номінування було достатньо, щоб викликати обурення в Інтернеті. Для багатьох це не були дебати щодо редакційних принципів. Це виглядало як видалення.

І це стирання, здавалося, відбувалося за гнітюче знайомими лініями. Заруцька була білою жінкою, молодою та європейкою, а її вбивця, ДеКарлос Ларон Браун-молодший, — чорношкірий, із довгим кримінальним минулим та задокументованим психічним захворюванням.

Перш ніж заглиблюватися в расову динаміку, варто чітко заявити: люди, які страждають від важких психічних захворювань, можуть ставати агресивними, а жертви та нападники походять з різного середовища. Психічні захворювання не дискримінують, як і трагедія. Акцент лише на расі не може пояснити все, але він часто впливає на те, як розповідаються історії або як їх ігнорують.

Є вагомі підстави вважати, що якби расова динаміка справи була протилежною — якби білий чоловік із насильницьким минулим зарізав молодого темношкірого біженця до смерті у громадському транспорті — історія, ймовірно, вибухнула б на перших шпальтах, викликала б протести та отримала б цілодобове висвітлення.

Натомість, ранньою реакцією була інерція. Навіть коли відеозапис набирав обертів в Інтернеті, традиційні ЗМІ вагалися. На сьогоднішній день висвітлення цієї теми на основних американських ліберально схиляючих платформах було мінімальним. Статтю у Вікіпедії зрештою було збережено, але лише після громадського опору та пильної уваги.

Протягом кількох тижнів після її смерті виникло відчуття, що вбивство Ірини дедалі більше стає громовідводом у триваючій дискусії щодо раси, упередженості ЗМІ та вибіркового обурення. У соціальних мережах та деяких правоорієнтованих виданнях ця справа стала символом — не лише насильства та міського занепаду, а й інституційного дискомфорту через наративи, які не вписуються чітко в прийняті політичні рамки. Деякі коментатори пішли далі, назвавши це моментом «зворотного Джорджа Флойда» — не з точки зору юридичних паралелей, а з точки зору видимості та посилення.

Однак, хоча коментарі спалахували, сама історія Ірини ризикувала бути втраченою — зведеною до тематичного дослідження лицемірства ЗМІ або цинічно політизованого горя. Саме в цьому полягає глибша трагедія. Вона не була символом. Вона була людиною — випускницею лінгвістики з Києва, яка любила мови, дизайн та моду, яка намагалася побудувати життя після втечі від російської агресії. Її мати у заяві для українських ЗМІ сказала, що Ірина «мала мрії, силу та мужність», і описала свою доньку як «відкриту до світу, довірливу та неймовірно щиру». Її батькові, чоловіку військового віку, врешті-решт дозволили виїхати з України, щоб бути присутнім на її похороні в США.

Її вбивцю, ймовірно, визнають непридатним до суду та помістять до психіатричної клініки. Його історія — це історія ігнорування попереджень — попередні звинувачення у насильстві, попередні ножові поранення, відомі психічні захворювання. Усе це свідчить про систему, яка неодноразово давала збій, дозволяючи нестабільній людині залишатися на волі, доки хтось не помер.

Затримка з оприлюдненням відеозаписів з поїзда викликала додаткові питання. Влада стверджувала, що це було необхідно для збереження цілісності розслідування. Але суспільна довіра крихка, особливо коли приховування відеозаписів, здається, служить інституційним чи політичним інтересам.

Відтоді було докладено деяких зусиль, щоб повернути її пам'ять. 22 вересня 2025 року, через місяць після її смерті, у Шарлотті відбулася панахида. У ній взяли участь сотні людей. У Європейському парламенті було внесено резолюцію, яка назвала її смерть трагедією. Український уряд висловив співчуття через Андрія Єрмака, керівника Офісу Президента, який багатозначно зауважив, що «якби не було війни, Ірина залишилася б удома».

Однак, на сьогоднішній день реакція більшої частини американських ЗМІ залишається нерішучою. Стаття у Вікіпедії, яка досі доступна в Інтернеті, залишається спірним артефактом: цифровим відображенням триваючої боротьби за те, кого пам’ятатимуть, а кого стиратимуть. Вона служить одночасно записом і попередженням.

Ірина Заруцька не тікала від бомб і куль у Києві, щоб померти в приміському поїзді в Америці.

Вона приїхала шукати миру, майбутнього та життя після війни. Дівчина, яка колись вивчала фонетику та міжнародні відносини, померла далеко від дому, мовчки, серед незнайомців. Її історія заслуговує на те, щоб її розповіли — не заради чиїхось цілей, а тому, що вона має значення.

І хоча її смерть є нищівною втратою, вона також є нагадуванням. Що війна зміщує людей не лише географічно, а й морально. Що боротьба за правду триває — не лише в окопах України, а й на сторінках та платформах, які вирішують, чиї життя важливі. Ми винні їй більше, ніж просто запізнілі подяки. Ми винні їй правду.