Від борщу до полів битв: українська кухня як культурна дипломатія

У війні, позначеній жорстоким насильством, екзистенційними ставками та геополітичною перебудовою, може здатися дивним, що суп, зокрема борщ, став символом національної ідентичності та опору. Однак у війні України проти Росії їжа стала потужним інструментом культурної дипломатії, стійкості та м’якої сили. Українська кухня, від скромних вареників до культового борщу, відіграє дедалі помітнішу роль у утвердженні національного суверенітету, завоюванні сердець за кордоном та підтримці морального духу вдома.

Борщ як поле битви ідентичності

Ще до повномасштабного вторгнення 2022 року Україна вже стверджувала свою кулінарну самобутність. У 2020 році Україна розпочала кампанію за визнання борщу ЮНЕСКО частиною своєї нематеріальної культурної спадщини. Цей крок частково був відповіддю на давнє твердження Росії про те, що борщ є частиною «російської кухні». Для українців це стосувалося не лише супу, а й права визначати власну культурну спадщину, історію та ідентичність.

У 2022 році ЮНЕСКО задовольнила прохання України, офіційно внісши «Культуру приготування українського борщу» до Списку нематеріальної культурної спадщини, що потребує термінової охорони. Ця символічна перемога мала глибокий відгук: у той час, коли Росія намагалася насильством стерти український суверенітет, міжнародне визнання української кулінарної традиції стало формою культурного непокори.

Кулінарна дипломатія у воєнний час

Оскільки традиційна дипломатія загальмована війною, Україна звернулася до «гастродипломатії» — використання їжі для розповіді національних історій та зміцнення міжнародної підтримки. Українські посольства, культурні інститути та діаспорні громади організували дегустації борщів, кулінарні майстер-класи та фестивалі їжі по всій Європі та Північній Америці. Ці заходи часто є одночасно збором коштів для гуманітарної допомоги або підтримки біженців, поєднуючи кулінарні насолоди зі зміцненням солідарності.

Всесвітньо відомі шеф-кухарі, такі як Євген Клопотенко, відомий прихильник української харчової культури, стали світовими послами. Клопотенко працював не лише над тим, щоб підняти українську кухню у світових кулінарних колах, але й над тим, щоб просвітити світ про те, як харчові традиції перетинаються з історичною травмою, колоніальною спадщиною та національною гордістю. Його кулінарна книга та кампанії навколо борщу були перекладені багатьма мовами, охоплюючи аудиторію, незнайому з глибшим культурним контекстом України.

Кухні діаспори та гостинність для біженців

Коли мільйони українців тікали від війни, багато хто знайшов притулок у сусідніх Польщі, Німеччині, Румунії та інших країнах. Українська їжа часто ставала першим мостом між приймаючими громадами та біженцями. Імпровізовані кухні в таборах для біженців та підвали церков ставали місцями не лише харчування, а й розповіді історій, де українці знайомлять світ зі своєю кухнею, а отже, і зі своєю культурою.

Від Варшави до Торонто процвітають кіоски та ресторани, керовані діаспорою, де шеф-кухарі використовують кухню як платформу для пам'яті, адвокації та економічного виживання. Наприклад, у Берліні ініціатива «Борщ і сльози» об'єднала шеф-кухарів та волонтерів для приготування традиційних страв, одночасно збираючи гроші для українських лікарень та внутрішньо переміщених осіб. У Нью-Йорку українські делікатеси та пекарні відчули сплеск інтересу, а давні клієнти приєднуються до новачків, жертвуючи виручені кошти українським благодійним організаціям.

Підтримка домашнього фронту через їжу

Як на полі бою, так і вдома їжа підтримує не лише тіло, а й моральний дух. У містах, охоплених війною, місцеві волонтери часто готують їжу для солдатів, медичних працівників та переміщених сімей. Мобільні кухні та невеликі магазини подають гарячі страви поблизу лінії фронту, тоді як ланцюги постачання продуктів харчування, які постійно перебувають під загрозою через російські удари, були швидко адаптовані, щоб забезпечити супермаркети запасами та кухні відкритими у великих містах на лінії фронту.

Традиційні страви набули нового патріотичного значення. Солдатам пропонують борщ не лише за його харчову цінність, а й як смак дому та спадкоємності. Консервовані або вакуумно упаковані традиційні страви, приготовані волонтерами та відправлені на фронт, стали символами громадянської солідарності. Рецептами діляться в соціальних мережах, поєднуючи кулінарну ностальгію зі своєрідним воєнним архівуванням національної пам'яті.

Протидія пропаганді

Росія вже давно використовує м’яку силу для просування панслов’янського наративу про «спільну спадщину», який підпорядковує українську культуру своїй власній. Кулінарна дипломатія стала одним із способів протистояти цьому наративу. Так само, як українські музиканти, художники та історики стверджують про унікальність української культури, те саме роблять шеф-кухарі та історики кулінарії.

Підкреслення регіонального розмаїття та дорадянського походження українських страв, включаючи єврейський, кримськотатарський, гуцульський та галицький впливи, допомагає зруйнувати образ України як культурної периферії Росії. Це міцно ставить Україну в ширшу європейську культурну мозаїку та стверджує про гідність плюралістичної, незалежної нації.

Майбутнє української кухні та ідентичності

У міру того, як війна триває, кулінарна дипломатія України почала перетворюватися на довгострокову стратегію. Міністерство закордонних справ, співпрацюючи з культурними інститутами та неурядовими організаціями, розробляє експорт культурних продуктів, орієнтований на продукти харчування, як частину планування післявоєнної відбудови та брендингу. Це включає кулінарний туризм, регіональне маркування продуктів харчування та глобальне партнерство з шеф-кухарями та ресторанами.

Існує також освітній компонент: школи дедалі частіше викладають історію української кухні в рамках ширших зусиль щодо деколонізації навчальної програми та зміцнення національної ідентичності. Кулінарні книги, документальні фільми про їжу та цифрові архіви зберігають кулінарні традиції, адаптуючи їх для сучасної аудиторії, допомагаючи українській їжі подорожувати крізь кордони та покоління.

Висновок

У війні, що точиться за допомогою танків та безпілотників, боротьба України за ідентичність також ведеться ополониками та качалками. Від битви за борщ під егідою ЮНЕСКО до кухонь біженців у вигнанні, їжа стала одним із найефективніших інструментів в арсеналі м’якої сили України. Вона живить солдатів, розповідає історії та долає апатію та дистанцію універсальною мовою смаку.

«Від борщу до полів битв» – це не просто метафора, це свідчення того, як культурна дипломатія, навіть через щось таке скромне, як суп, може утвердити суверенітет нації, надихнути на міжнародну солідарність і допомогти народу вистояти. Зрештою, українська кухня може виявитися такою ж стійкою, як і її опір.